Де межі наших можливостей? Як зрозуміти, коли треба зупинятися і щось змінювати? Мені невідоме мистецтво відчувати такі важливі нюанси власного організму, просто в якийсь момент я закінчуюсь - і все. Все летить нафіг: елементи дитячого побуту (окрім життєво необхідних), рослини, собака, прибирання, готування, друзі в соц-мережах, телефонні дзвінки, і я сама. Здається, в психології цей стан називається фрустрацією, і от тут надзвичайно важливо зупинитися і змінити картинку перед очима. Я зрозуміла для себе, що зміна картинки перед очима - це все.
В один з днів така межа настала і у мене. Зміни десь всереди мене сталися якось в один із звичайних мамських буднів, коли я знову намагалась зкомбінувати готування, прибирання, перевдягання, годування, укачування, умовляння, і все це під крики, галас, видряпування з рук, швиряння речей, скуліж собаки і сусідський перфоратор. Як і день у день місяці до того, стискала зуби так, що починав боліти тринічний нерв (вважайте - все обличчя), пошкоджений рік тому. Ми з дітьми змагалися, хто кого першим візьме змором, десь протягом п'яти годин поспіль, потім старший погодився тихенько подивитися мультики, молодший нарешті вирубився і перестав психувати, як тільки я клала його на диван. І ось я навшпиньках, хитаючись, спрямувала себе на кухню, бо ж в холодильнику - планета Залізяка. Туди-сюди, поставила наливати воду в каструлю, і тут чую на всю хату: "Маааамаааа!!!!". Кидаю все, лечу до них, бо ж раптом щось болить, а ми ж тільки три місяці хворіли всякими всячинами і НЕДАЙБОЖЕ розбудить малого. "Що, сонечко, що таке?????" - "Мама, я хочу інші мультики!". Придушуючи дуже глибоке і сильне бажання тут же, на місці реалізувати всі відомі мені дитячі покарання, разом зі страхом, що малий-то почав уві сні шевелитись (а це ще кільканадцять годин кружляння по хаті + старший, який палко ревнує і психує), я дуже спокійно пояснюю, що волати не можна, бо Радан спить, хочеш інші - піднімай попу і тихенько ходи до мами, мама все включе. Зрозумів? - да! - гаразд.... повертаюсь на кухню, а там.... вода. Всюди. Витікла з каструлі, по столі, по підлозі, по плиті, по стінах..... знову придушую паніку, страх, роздратування і гнів, хапаю всі рушники і розкидую всюди, всюди, всюди.... і чую відчайдушний крик немовляти. Бльо...
Ось в цей день я собі виршила, що треба змінювати картинку. На вулиці, де абсолютно все постійно нове, діти поводяться спокійніше, поглинають нові можливості свого тіла і очей, а не маминих нервів і своїх вух на гучність. В цей день я остаточно вирішла хоча б спробувати мандрувати містом, щоб очі мої не бачили тих каструль і рушників хоча б пару днів на тиждень. Так я відважилася на наш перший дальній маршрут.
Немає коментарів:
Дописати коментар