открытие сезона прогулок

       Мы открыли сезон прогулок!!! Солнышко разбудило во мне мои силы, и я чувствую себя, как подросток: мне все время хочется проверять пределы своих возможностей. Гулять вокруг дома мне всегда было скучно, во всем нужна цель и, желательно, труднодостижимая. Плюс я все время виновата перед собакой, которой постоянно не хватает пеших прогулок. Поэтому было решено на тренировку отправится полным составом: я, Евген, Радан и Бархан. 
        Больше всех удивлялись пассажиры первого автобуса, к которым мы вывалились с поля. Мы спешили, а потому Женя был в коляске, Радан в эрго, а Бархан на поводке. Виртуозно выворачивая одной рукой коляску с уууузенькой тропиночки, второй держа собаку, как чемодан, за шлею, я коленом поправила сползающего немного на бок Радана, выдохнула и, наконец, остановилась. Все! до остановки дошла. Но что дальше? Это только начало, 30 мин после выхода из дому, а я уже устала, вспотела, задралась и вообще хочу к маме. Вот в этот момент очень важно, чтоб у конечного пункта доставки была важная цель. Я - тренер, это важно. Поэтому я, еще раз глубоко вздохнув, сделала ракировку между сыновьями, попросила Женю подержать Бархана за поводок, чтоб не убежал (Бархан команду исполняет исправно, Женя тоже) и договорилась с приятными мужчинами, что они помогут загрузить нас в автобус. Язык и по Киеву неплохо помогает))
В следующий раз кофе с собой возьму)

битва за метелика

Ітак, мої правда і кривда.

Перші місяці старшого сина були цікавими: нові навантаження, чоловік був поряд два місяці, організм відновлювався дуже швидко, а всі погані моменти життя швидко забулися. Я відчувала себе супер-мамою, яка встигає все, чого хоче, активно засвоює нові горизонти і вже через рік шалено захотіла другу дитину. Попри небезпечні по стану здоров'я моменти. Попри маленьку різницю між дітьми. Я відчувала лише одне, як конче необхідну для мого існування умову - моєї любові забагато, мені хочеться збільшувати свою родину і розширяти межі своїх можливостей. Я відчувала на собі зацікавлені погляди чоловіків, і від мене самої, з грудей, пашіло гарячим жаром. Я могла абсолютно все. І дійсно - змогла.

Вагітність була чудовою. Точніше, вона була нормальною, але на фоні першої, коли мій організм відреагував на своє особливе "положення" як на дуже важку хворобу (аутоімуна реакція), я відчувала себе щасливим метеликом. Мені здавалося, що я легка і просто всеохопно вродлива.  Звісно, бували погані дні, коли гормони давали по голові і мені, і моїм близьким. Мені було важко спочатку, бо вагітність сталася одразу після складної лор-операції, важко всередині, бо несподівано моя родина втратила надзвичайно близьку і дорогу людину. Важко в кінці. Але кожного дня моя вагітність наповнювала мене солодким передчуттям. Мені хотілося без кінця цілувати батька своєї дитини, гладити його і обіймати. Мені хотілося знайти слова для свого маленького хлопчика, який у свої півтора року мав вже готуватися до нового статуса "старшого брата", Я без кінця придумувала елементи створення функціональності всього в нашій квартирі, щоб тут комфортно було кожному члену сім'ї, аж ми тільки переїхали. Моє глобальне планування і оптимізування життєвого простору займали всі мої думки і давали виправдані результати. Мені стали даватися тексти в аспірантурі.  Знайомі запросили мене (на 5му місяці) тренувати студентів перед балом, танцювати - і на самому балу ніхто не збився, всі були в захваті від власних успіхів і святкового танцювального вечора. В мене стало виходити саме те, чого хотілося на уроках живопису. Я чекала.

 В 35 тижнів мій організм почав здавати позиції і я потрапила на збереження. Я не нервувала, зовсім. Для мене це була наче відпустка: ні прибирання, ні готування, три великих коробки з медикаментами на пологи були готові вже місяць як, чотири чемодани з речами (старшому сину до батьків, мені, маленькому і чоловіку на "той самий" день). Мені привезли мої фарби і кілька днів я просто насолоджувалася останніми днями активності в животі. Я була дуже втомлена, але знала: мені треба збирати всі сили. Справжня битва - попереду.

Я змогла. Спокійна операція. Перший крик, мої сльози Радості. Здоровий синочок. Мені вдавалося зібрати всю свою волю в кулак і через біль виконувати всі вказівки лікарів для швидчого одужання. Через кілька годин після операції сіла і пройшлася. В день переведення з реанімації я по стіночці, після душу, дійшла до чергової - міряти тиск. Думаєте, це дрібниці?? це зайняло у мене майже пів-години! Я отримала від своєї надзвичайно вимогливої фантастичної лікарки слова захвату. Я шалено налаштовувалась і на день раніше почала годувати маленького молоком. Абсолютно всі пункти того, що я "повинна", були зроблені з фанатичною ідеальністю. Але чогось відчувала себе переможеною. 

Кожну секунду, коли я була без відвідувачів, я почувалася жахливо самотньою. Кожну секунду мені було боляче. Будь-яка поза могла зробити мій біль лише менше чи більше терпимим. Я витіснила всі думки про нього, замкнула його внизу живота і абстрагувалась від цієї частини себе. На мене чекала моя сім'я. Я не могла бути слабкою. Але я була! Мені було страшно. Я  знала, що моя битва все ще попереду. Чоловікові дали відпустку лише на тиждень. Я по 14 годин в день проводила сама, я - і двоє зовсім маленьких дітей. Євген тільки вчився гігієни. Радан вчився їсти. Я вчилася дихати.  Мені хотілося плакати, ридати, аж вити - але той живіт так болів від схлипів, що мені доводилося душити сльози. А через деякий час, коли я вже могла поплакати, мені не вдалося. Ті задушені почуття сховалися у таких недрах моїх, що без коньяку і не розберешся. Ані коньяку, ані вічного антидепресанта - солодкого мені було не можна. Я відчувала себе Атласом, який на собі тримає небо. А мені хотілося бути легеньким метеликом.

Мені пощастило. Через кілька місяців мені вдалося зібратися з подругами, коньяком і цілу ніч я розповідала здивованим дівчатам, чому мої очі сумні.... моя самотність припинилася. Я розділила страхи і біль з тими, хто мене любить. З тими, хто ніколи не додумається сказати "а що ж ти хотіла?!". Вони тільки питали, чому ж я не говорила про це раніше. Точніше, чому я не говорила про це ТАК, а обережні зауваження просто не могли описати того всього. Тепер ми збираємося постійно. Ми говоримо кожна про свої переживання, і кожна сприймає ситуацію іншої. Я їздила до батьків кілька разів - відсипатися і від'їдатися. Чоловік на новій роботі, не запізнюється і кожну частину себе присвячує нам. Ми знайшли чудового хлопця, який через день допомагає у якості няня. Тепер Радану 6 місяців, я знову малюю, веду тренування, а інколи під гарний настрій співаю разом з дітьми. Євген навчився говорити; він розказує Радану про все, що робить. Радан завжди йому посміхається. 

Ми це пережили. Це і багато інших негараздів: затоплення сусідів, затяжні хвороби, три "швидкі" за місяць, тощо. Але тепер я даю право на відпочинок. І інколи, з близькими, випускаю ті сховані сльози. Я не хочу бути Атласом. Тож шукаю в собі метелика

StartUp

     Все. Полегшало. Можна сказати, майже відпустило. Бігаючи по хатніх справах, раптом задивилася, як чоловік обережно тримає молодшого сина на руках, одночасно обімаючи старшого, і усмішка освітлює втомлене обличчя. Звичайний кадр, з життя секундна мить... і тут я вперше подумала: двоє дітей - це не так уже і страшно.  З моменту мого другого "кесаря" пройшло 6 місяців.
      Здається, все, що було "до" - це про когось іншого, не гіршого, не ліпшого, а просто інакшу людину. Відчуття втрати реальності, часу і простору, самоосвіта з мистецтва рівно ходити, глибоко дихати та інші атрибути новонародженої дитини - це не тільки про моїх дітей. Це про мене саму. Нарешті мені стало сил почати про це говорити. Нарешті я можу про це писати. Сподіваюсь, що мої слова принесуть комусь полегшення, відчуття порозуміння і надію на зміну до кращого. Це не маркетинг з гламурного материнства. Це казки про мамську правду і кривду. Це все - про моє життя.