звичноVSзручно. Кухня

Часто можна почути, особливо в рекламі, що кухня - місце для реалізації бажань/мрій/фантазій/ітд. Ну дійсно, готування - це натхнення, і я особисто люблю готувати. Аби не в "обязалівку".Але виявилося, що робоче місце в нашій голові і хатах має таку незліченну кількість елементів, які якраз подавляють все творче, що тільки можна!! Спробуй тримати політ фантазії, скрючившись над цибулею і впершись поглядом у стіну. Ну або в цибулю.

Коли ми все планували, мене ДУУУЖЕ дратувало, що на кожному кроці мені потрібно було пояснювати, що мені комфортно ОТАК і чого. А у відповідь чути, що так буде негарно. Стоп, сама собі думаю, а для чого мені взагалі меблі? Щоб заходити в хату і було гарно? ну так, ок, це приємний бонус, але якось в нашому суспільстві аж занадто все налаштовано на сприйняття стронньої людини, яка зайшла ненадовго в кімнату, а не на щоденний побутовий колообіг. Трохи утрую, але мене так вибішуюсь ці моменти, коли мені закидають, що на моїй кухні має бути не зручно, а гарно. Ага, ще й локони підкручені, і підбори під фартух!

Коротше, я спочатку пояснювала спокійно, чесно вірячи, що вони просто не розуміють. А потім зрозуміла, що мене тупо продавлюють, бо ж в голові зависла картинка "дєвочки мають бути гарними і готувати їжу, сидячи на рожевому однорозі". Можна ще нагішом. Ну або нє, але моя позиція для них - це те, що треба виправити. От з цього моменту я перестала пояснювати і почала ставити позицію жорстко: "отут буде отак, і ніяк інакше. Ви можете це зробити? Подумайте, бо я шукатиму того, хто зможе!". Головне - морда ящиком і жодного внутрішнього сумніву. Чогось рішуча неадекватність в нашому, знову ж таки, суспільстві сприймається краще, ніж нерішуча)))

З часом я прийшла до деяких цікавих висновків, які для мене стали справжніми лайфхаками. Взаправдашніми!!!))) Не претендую на звання дизайнеру інтер'єру, і ніколи не писала в стилі порад,  тому вважайте, що я просто хвалюся своїми відкриттями в області кухонного комфорту)

Лайфхак 1. Посудомийка на рівні плеча. 
Ну, тобто щоб ручка для відкривання була на рівні плеча. Ми всі звикли, що посудомийка має стояти на підлозі, бо вона тяжка, громоздка і може потекти. А ще ламає лінію столу, якщо поставити вище. А ви намагалися загружати-вигружати важкий посуд в позі "раком" тричі на день з вагітним важким пузом і нефункціональним попереком? я загружала, тому за зручну позицію цієї техніки стояла насмерть. А меблі можна поставити на ніжки, які від води не страждатимуть, якщо на те пішло.
А ще дуже зручно, коли щоденний посуд прямо поруч з посудомийкою стоїть, всілякі тарілки-вилки, щоб не намотувати кілометраж по кухні з оцим всім у руках.

Лайфхак 2. Підвіконня - робоча зона
Звична позиція робочого столу - спиною/боком до вікна, носом в стіну. То я вам скажу, що є дуже велика різниця: ти цибулю нарізаєш, абстрагуючись від стіни, яку вже варто було і помити, чи підіймаючи очі на горизонт, відчуваючи на обличчі повітря, поки десь позаду киплять каструлі. А жінка може і дві, і три години проводити на кухні ЩОДНЯ! А ну, відключіться від звичної картинки, і просто подумайте - три години, стоячи і дивлячись у стінку мабуть же може діставати, еге ж?

Лайфхак 3. Висота меблів
Є стандарти висоти меблів. Ну а якщо в мене зріст 172, що мені робити? Корегувати висоту меблів! Мені вистачило +10 см. Відповідно всі полиці, підвісні шафи ітд теж на 10 см вищі, бо рівень моїх очей вищий. Полицю зі спеціями спеціально так підлаштовували, щоб не нахилятися. Тому, коли моя кума приходить до мене в гості, я кажу їй - кава на рівні витягнутої руки, а вона психує з того формулюваня, бо туди тільки зі стільцем дістає )) але мені зручно, а я ж туди постійно лажу.

Лайфхак 4. Судочки рулез!
Я дуже лінива, і всюди, де можна мити менше, мию менше. Судочки - це ціла рятувальна команда для холодильника. Я обожнюю цей вид посуду, зберігаю в них і супи, і каші, і салати, і навіть просто сирі морквинки-цибулинки. Коли ви в останнє мили холодильник? А коли варто було б це зробити? Судочки вирішують ВСІ питання з запахами, а також із зберіганням температури під час літньої жари. Плюс - кастрюля займає набагато більше місця. Тільки варто обирати для рідини високі екземляри.

Лайфхак 5. Батарею нафіг - бару "так!"
Щоб зробити зручну робочу зону біля вікна, ми замовили дуже широке підвіконня, тим самим рівно закривши батарею. Зрозуміло, що толку від неї, закритої з трьох сторон, малувато. Скільки було суперечок, типу, потім будете дзвонити і благати (!), щоб ми поставили її назад. Не благала. І не з вредності. Я просто замовила під підвіконя шафу з полицями для маленької консервації - рівно по висоті півлітрових баночок з однієї сторони, і по висоті пляшок коньяку з іншої, зі сторони дивану. Функціональність - наше все.

Відкриття 6: зона відпочинку
Не лайфхак, а просто повноцінний диван. Кухня для мене - місце для творчості. А де творчість, там і лежачий диван з плюшками і чаєм. З маленькою підставочкою для чашок. Варіантів безліч - на самих диванах, у вигляді тумбочки. А в мене просто круглий шматок столешниці, який живе під стінкою, а дістається за необхідності.

Ремонт в нашій квартирі закінчився два роки тому, але простір - це така штука, яка постійно потребує видозмін, аж поки не зрозумієш, що отак - це для тебе. Тому я не особливо поспішаю з новими меблями в інших частинах квартири. Свою хату треба відчуть. Тільки людина сама, особисто може зрозуміти, що комфортно, а що - категорично ні!
Мабуть, я - справжнє жахіття для дизайнерів і майстрів по меблям))

Три сотні днів

- Мама, я хОцу ще одну пісеньку
- синочку, ну я ж тобі уже одну заспівала, тепер повертайся на бочок, и засинай...
Він повернувся. Я пішла на кухню. Не минуло і п'яти хвилин, як знову пролунало різке і істеричне:
- Мамааааа! мама, я хОцу пить!
Вернулася
- ти вже випив водички, і ліки. Після ліків водичку вже не можна, бо змиє з горлишка всю користь.
- Мама, ну тоді пісять! (моє обличчя скривилося) Маааамммааа.... ееаае... пісяяяааать!!!,.....
Бляха, зараз ще й малого розбудить, отоді точно піпець мені, а завтра їм обом. Так вже було не раз... Пішли. видавив із себе три краплі. Я ледь себе стримувала. Важкий день. Один із трьох сотень важких. Меншого тільки вклала, на столі - сирий фарш і недорізана цибуля, я знову ляжу спати невідомо коли, і знову буду завтра роздратована і зла. Я більше не можу бути з ним зла. Скільки ж можна. Я ж так любила своє дитя, я так хотіла друге через свою безмежну любов до оцього маніпулятора, ну чого ти скиглиш, ти ж хочеш спати, ну що за бунт такий... знову... три сотні днів поспіль...
Вдягнулися, повернулися в ліжко.
- Мааам, я хОцу ще одну пісеньку.
Нова хвиля роздратування. Коли ж я дійду до того довбаного фарша. А у старшого ще й проблеми з животом, треба готувати щось дуже м'яке для травної, щоб не повертатися до ліків. Ще й це запалення в горлі... червень на дворі, а в нього соплі і кашель. Я втомилася. Чому мені не вдається його вилікувати? Як я стала такою поганою матір'ю? Дійсно поганою, він постійно хворіє, а в мене просто нема сил його пожаліти, мене вбиває це безкінечне виття. Мене вбиває почуття провини.
- Маааам, я хОцу, щоб ти заспівала мені ще одну пісеньку.
Широко відкриті очі, прямий погляд. Тепер жодного крику, жодного скривившогося виразу обличчя. Лише спокійне, чітко сформульоване бажання. Молодець, думаю, усвідомлення, чого хоче, і пряме звернення, як я вчила. Три сотні днів вчила, бо ж він тоді й почав вчитися говорити, як менший народився. Подумала - і різко схаменулася. Матір, ти що робиш? Хіба це багато - оце, що він просить? Хіба ти сама не так само просила побути ще хвилинку, щоб не засинати самій? Чому,  ЧОМУ ти відмовляєш? бо це відхід від дисципліни? бо ви домовилися, а він порушує умови домовленості? ку-ку, матір, йому три роки!!! Ти хіба не розумієш, що ті нехай навіть десять хвилин - то його почуття любові, твоєї любові на всю ніч і солодкі сни твоєї, ТВОЄЇ дитини...
Я лягла біля нього і заспівала. Гарно так, від душі полилися тягучі українські мотиви. Одна, друга, третя... Його дихання вирівнялося, а я все співала - і гладила його по спині, по руках. Мене пронизувало гарячим жаром. Як він почав всюди пісятися. Як я, два тижні потому, щодня прибираючи за ним по п'ять-шість разів, одного разу не витримала, і тричі ляснула його по попі. Як силувала спати і тікала у ванну кімнату - ридала, закриваючи вуха і намагаючись не слухати "нехочуяспатиииии....". Як кричала на нього через п'ятигодинну істерію, що мене треба просто залишити в спокої і не чіпати! Боже мій, що я робила з тобою, дитино... я заплакала, спів обірвався
- Вибач мені, синочку. Вибач, що я тебе несправедливо карала. Я так люблю тебе. Так сильно люблю, пробач мені, ти ж моє сонце і зорі, ти ж моє життя...
Маленька тепла ручка лягла на мою тремтячу долоню. Я завмерла і перестала дихати. А він спав

друзі, що стали батьками.

Я довго обдумувала одну тему, і все ніяк мені не вдавалося її сформулювати, щоб сісти - і отак написати, на одному подиху. А тут, мабуть, час для неї просто настав!

Ітак, друзі з юності, які стали друзями-батьками. Дуже "трєпєщуща" для мене історія.

Лєночка з неймовірними вміннями
загортати всіх навколо у ніжність

Моє активне і повне життя почалося в універі. У мене було дві улюблені компанії, як два дзеркала моєї буремної душі: "п'ятірочка", у складі якої 3 дівчинки-відмінниці, 1 лідер-альфа з веселим, але дурним характером і я. Друга компанія - це кудло неформалів, які вчили мене рокової грамоти, фентезійної істини, гітарної душевності і вільних стосунків у самому широкому, не-сексуальному плані. За, обожемій, 10 років багато чого в моєму Всесвіті змінилося, близькі мені люди то пропадали, займаючись своїми справами, то поверталися з палкими обіймами, одне залишилося незмінним - ми тримаємо око одне на одному і залишаємо якусь частину серця одне для одного. Ну це так, ліричний відступ.

"Великий і сильний" вміє  керувати бандою хлопчаків.
А це мистецтво, скажу я вам!

Першим одружився і народив дітей... бурмений альфа, хоча всі були певні, що це буде хтось з дівчат-відмінниць. Коли він повідомив, що планує одруження, наша компанія його дуже образила, бо ми дружно розгубилися і сильно засмутилися, майже всплакнули. Це ж мало змінити весь устрій нашої команди, веселі гуляння і так далі. Коли вони з дружиною чекали на дитину, це був ще один кінець світу, бо тепер же він мав стати батьком, якби вирости з нашого оточення. Думаю, ми відчували себе на його фоні маленькими інфантильними дівчатками, і, чесно кажучи, так воно і було. Далі казатиму лише за себе. Я почала його уникати. Ну, тобто перестала активно дзвонити, щоб не заважати його дорослим справам, боялася питати про сім'ю, бо це ж особисте і я туди лізти просто не маю права. Мені було страшно, бо що йому мої танці і студентська газета, коли в нього на руках СИН. Я здивувалася і злякалася ще більше, коли він почав сваритися, що я його уникаю, а мені просто не вистачало слів, я не могла описати, що відчуваю себе ніби не достойною тепер його компанії. 

в зоопарку з синочками своїми і Денисовими.
 Фотографує Денис)

Євген з Ясею
файер шоу на Контрактовій

Пройшло декілька років, і з часом я сама опинилася на його місці, ніби забута і покинута друзями з двома маленькими синами і браком спілкування. Мені здається, друзям теж інколи страшно зі мною спілкуватися, і, згадуючи свої почуття під час пристосовування до батьківства Дениса, я стараюся розуміти і приймати їх позицію. Це трохи дивно було, бо раніше ми не особливо підлаштовувались одне під одного; нам вистачало спільних уроків, вражень та алкоголю. А тепер наші стосунки з кожним із них будуються наново, і вчитися поважати чуже життя важче, ніж нам здавалося на 1 курсі. 

і відчайдушне я, зп'яніле від щастя

Доля знову здивувала мене, і виявилося, що дівчат-відмінниць не так-то просто затягти у побутове плавання. Зате свободнолюбні і сміливі неформали, яких я 5 років майже не бачила, одночасно зі мною стали батьками, і я почала придивлятися до їх життя уважніше. Я з подивом дізналася, що пісні групи  "Мельница" були актуальні не тільки моїй вагітній голові, і всі мої знайомі, що стали батьками, мають почуття, схожі на мої. І не тільки почуття, а цілі пласти реальності раптом розділилися між мною і цими родинами. Дівчинка, яку я знала тільки заочно як "Вовину дівчинку" отак миттю ніби рідна душа, яка просто десь затрималась на інших дорогах і от раптово і чудесно знайшлася. Вова, який вночі з іншими креативними чуваками потягнув мене гуляти в "гарний центр", а виявилося (потім! вдень!!!), що то було трохи кладовище, тепер трепітний батечко двох тендітних дівчаток з налагодженим міжособовим контактом. Я не бачила його хтозна скільки часу, ми сказали одне одному всього пару речень, але звідкись у мене всередині розквітло взаєморозуміння і якась дивна вдячність, що він пустив мене у світ своєї родини. Брутальний Денис, який любив на "заморочки" відповідати часом грубо і жорстко переводити тему, тепер цьомає поранену колінку і терпляче пояснює, чого хто плаче і як зарадити. Мені здається тепер, що я нічого не знала про цих людей раніше. Я не можу передати через монітор, яка я щаслива познайомитися з ними тепер.

Ми тільки починаємо пробувати дружити через призму батьківства, через спільні родинні події. Вчимося довіряти одне одному під час взаємного догляду за дітьми десь "не вдома". Поки що ми спробували тільки двічі, а мене досі переповнює почуття захвату, розуміння і якоїсь вселенської єдності, моя голова досі п'яна від почуттів і шукає нових причин зустрітися.