Мабуть, я відношуся до тієї категорії людей, які всього досягають через "мордой об асфальт": досвід, розум, взаємність тощо. Не те, щоб мені ніколи не таланило - бувало, особливо під час списування на іспитах. Але отак глобально - я не можу назвати себе улюблиницею долі. Принаймні, не в тих ситуаціях, де я часто чую на свою адресу про свою винутякову фартовість.
Вперше я звернула на це увагу, з подивом почувши, як же мені пощастило з кішкою. Отака вона розумна, шкоди не робить, ніжна-ласкава, завжди зустрічає, розуміє слово "НІ!" і тд, а от наша дика, меблі псує, диким криком кричить, коли їсти хоче, на руки не візьмеш... питаю - а як привчали, які стоп-слова використовуєте?? - а шо, хіба кішок можна дресирувати, як собак?... хм... А у мене перед очима 4-місячне кошеня, яке з вулиці прийшло до нас у кімнату в гутожитку: брудне, хворе і без корисних звичок.
От як тобі поталанило з дитиною, що він СЛУХАЄ і ЧУЄ, що ти йому кажеш! От наш в цей же вік... а для мене виховування дитини - це постійний аутотренінг з вміння слухати, відчувати і дослухатися до нього, щоб максимально адекватно реагувати на запроси і відсіювати безкінечне перевіряння меж дозволеного. Я не розповідаю тим людям, як інколи закриваюся у ванній і сповзаю на підлогу, поки Євген там собі психує. Так, кажу, пощастило. А потім розмови "а чого ж він зі мною так не поводиться? щось у нього настрій не такий...". Ага, да, настрій. Я ж не сперечаюся.От дивись, яка в тебе кума чудова! І допоможе, і підтримає, і погуляє, і все-все може! Ну, тут дійсно, пощастило. Дві настільки різні особи, які мають настільки схожі соціопатичні звички, стають або смертельними ворогами, або найближчими людьми. Зорі зійшлися)
"Обожемій, який у вас чудовий собака!!!! Як він розуміє команди! Ви, мабуть, віддавали його кудись на дресирування, порадьте школу, де так навчають!". - "У нього просто вибору нема" - кажу - військова дисципліна у нас вдома...". Дивуються, перепитують. А я досі переживаю нашу з ним першу зустріч, коли йому - півтори року, він не знає навіть свого імені, що там говорити команди. А його колишній хазяїн вручає мені поводок, якого собака раніше ніколи не бачив: "ось ошийник, осьо документи, вокзал там - аріведерчі!". 10 годин вечора, листопад, Дніпропетровськ. Тепер, коли він чемно їздить в тролейбусах і катає нас на санчатах в повній їздовій упряжі, ці примарні спогади здаються нереальними.
Де ви знайшли такого чудового лікаря-акушера? Як ви взагалі змогли так всеохопно довіряти зовсім чужій вам людині в такій важливій справі? Кажу - пощастило. Дійсно. Їй довелося рятувати нам з Євгеном життя, двічі. Просто так склалося, що це в її зміну нас приймали в пологовий з температурою 39,9 під крики "Скоріше жарознижуюче! в 40 дитина замирає!!". Тепер в мене двоє дітей і чудова людина, якій я довіряю, і довіру якої боюся втратити. І я просто киваю, коли від деяких чую: "пощастило! у тебе кесарів, ти нічого не відчула"...
Я надзвичайно щаслива мати мою сім'ю, родину, кумів і друзів, намагаюся частіше дякувати долі за її подарунки. Всім стосункам необхідно приділяти увагу і любов. Інколи мені здається, що весь світ проти мене, і тоді я зовсім не відчуваю удачі. Але на фоні ситуацій вселенської несправедливості часом настає така мить, коли полегшення заполоняє все моє тіло і я розумію: нарешті, пощастило! Може, то кортизол дає ейфорію, але мені приємно думати, що все-таки удача.
Немає коментарів:
Дописати коментар