Сделка с дьяволом

     - ну и Бог с ним, Нюточка. Это ж на счастье! А когда любимые вещи разбиваются - так вообще на большое счастье, вот увидишь, скоро все поменяется, скоро все будет совсем по-другому...
     Рома еще долго гладил меня по голове и уговаривал не рыдать над разбитым заварником. А я лежала на полу и судорожно, горько и неудержимо ревела. Дети в соседней комнате разносили восьмой ящик с чистыми вещами ровным слоем по полу: прямо в песок с площадки и шерсть от собаки. Ну да, за все надо платить, за минуты слабости тоже.
    Я не знаю, как разбила его. Просто руки стали будто не мои - и вот бессменный яркий источник извечной горячей мяты (для нервов!) в мелких кусочках на плитке. Тарелку было не так жалко - ее я разбила от злости, можно сказать, почти по плану. Даже по расписанию - как раз на гормональный скачок попало. А вот заварник - нет.
    И как я буду успокаивать себя и бодрить? Мне так нужны эти крохотные минуты только на одну себя!!!! Малыши уже две недели болеют, мы вместе с ними - не спим, нервничаем, носим на руках по ночам. Хотя я сделала все, как правильная мама, чтоб они не болели! Почему я не справилась? Вина разлилась по шее и обвила виски. Кажется эмоциональное выгорание стало нормой нашей жизни. У нас так мало мелких ободряющих символов! А он был фиолетовый. Жалко...
    - Нют, ну ты подумай, все равно он был для нас уже мелковат. И хорошо, что разбился! А пойдем вместе выберем новый, побольше!
    Я всхлипнула. Рациональность присутствует: и правда - семья как-то резко стала большая. Вот были мы вдвоем, потом появились младенцы. А ведь младенцы - они как пришельцы: режим и состав еды и у них сильно отличается от людей. И вот как-то были мы долго-долго молодые люди-родители с младенцами, и вдруг - у нас семья из четырех человек. Шкаф-то ты новорожденному сразу выделяешь. А тут резко - совместные трапезы.  И кастрюли приходится брать большие для супа. И заварник стал мал.
    - Давай детей оставим на бабушек, и съездим вместе! Выберешь еще что-то, что понравится.
    - Оставить детей? На бабушек? А как же вечный контроль?  И лишние траты? Как же окутывание собой? Они же болеют, я нужна им!!!
   - Из тебя сейчас хреновое окутывание. Давай, хватит сидеть взаперти, уже две недели из дому не выходишь. Я договорюсь, обо всем условлюсь, ты только давай - одевайся и поехали!
    Чувствуя, будто я заключаю сделку с дьяволом и продаю свою душу, поминутно оглядываясь я оставила детей и дала увезти себя из дому.
   Сначала подозрительно и тревожно, а потом незаметно втянулась в ритм гуляющих под мирную музыку людей. Глаза будто сами искали, на что бы отвлечься. И мы просто бродили по магазину - спокойно, смакуя каждый шаг и баварские пряники в шоколаде, представляя, как будем обновлять свое гнездо. Помимо искомого, мне пришелся по душе цветущий вазон с ярко-красным горшком. Мне так сильно захотелось поставить это яркое пятно прямо перед глазами, чтобы он напоминал мне о чем-то очень важном!
    Мы давно так самозабвенно не проводили время вдвоем, целых три года. Забыли, что нам нравилось вместе планировать уют и заботиться друг о друге. Не только вдвоем о ком-то еще! Как же иначе мы научим детей заботиться о ком-то, если будем им только отдавать? Как мы объясним им, как любить и быть отзывчивым, если душим и убиваем собственные душевные порывы?
    И как-то само собой пришло понимание, что да - нас уже четверо. Нам нужно больше заботы. И нам нужен большой заварник - на всех.

мамский паритет. Лена

Я всегда боялась общения с мамочками.

Есть стандартная картинка в моей голове - собрание мамочек с колясками, обсуждающих памперсы, кастрюли и мужей-козлов, которые нихера дома не делают. Картинка полной взаимной деградации, как в толпе, когда интеллект толпы = самому глупому из ее членов.

Но изредка, если сильно повезет, может случиться наоборот.

Взаимное обогащение, терпимость, сочувствие, понимание, принятие, сравнение в самом лучшем смысле этого слова - вот тот бесконечный поток тепла и мудрости, который можно ощутить, общаясь с Ней. Мы совсем разные, настолько, что, будь мы помоложе, при знакомстве бы синхронно и гордо отвернули бы друг от друга носики с однозначным и обоюдным решением больше в обществе друг друга не бывать. Но сила умных женщин в том, что есть способность рефлексировать и познавать инаковость, признавать право Другого быть действительно Другим.

Мы обе совсем разными путями пришли к жуткому эмоциональному выгоранию, вечно тонущему состоянию, силой воли и материнской любви выныривая и упрямо шагая вперед, туда, где, по инстинкту каждой из нас, целостное и гармоничное развитие и безопасность наших детей. Каждая сама себя вытаскивала и делала себе реанимацию, каждая нашла уникальный набор методик, работающий со своими детьми, и каждая нахлебалась одиночества настолько, что инаковость Другой перестала быть пугающе чужеродной.

Сочувствие и любовь позволили нам увидеть друг друга, материнское терпение и олимпийское спокойствие позволяют нам восхищаться друг другом. Боже упаси рассказывать, как надо! Нет, только поддерживать. Да, советовать и ругать, НО! - не в том, как воспитывать детей. А в том, как держать свой ресурс. Мы даем друг другу то, что от каждой из нас получают многие, но каждая из нас не получает вовсе. Мы жалеем друг друга, от слова "уважение", а не от слова "жалкий", мы мотивируем друг друга, заставляем двигаться вперед, потому что "сильная", а не потому что "хватит ныть". Мы стремимся друг к другу, потому что красота каждой из нас всепоглощающа и полноценна сама по себе, мы не половинки друг друга, мы - цельные женщины, слишком сильные, чтобы искать себе пару, - ну, или стадо, - и слишком умные, чтобы оставаться в одиночестве.

 Сколько мелких обстоятельств сделали наше знакомство возможным! Это - настоящая удача. Настоящая любовь. Настоящее восхищение. Полноценный паритет. Я верю в судьбу. Спасибо ей - за Лену.

Письмо самой себе. Прежде, чем ты снова решишься забеременеть...

Прежде, чем ты снова решишься забеременеть, прошу тебя прочитать это письмо самой себе. Ты уже знаешь, какие мы, женщины, бываем сильные и сколько всего подвластно нам в этом мире. Даже третий ребенок. Даже третье кесарево. Ты захочешь его, я знаю. Это время придет. Дай ему прийти вовремя.

Уже прошло 11 месяцев, и только сейчас я начинаю чувствовать себя в своем теле. Тень меня прежней становится четче, и в ней постепенно появляюсь я цельная, чувствующая, где заканчиваюсь я, и начинается мир. Взбесившаяся эмпатия перестает впитывать все подряд, я перестаю чувствовать личную ответственность абсолютно за каждого, кто встречается мне на пути.

Помни о том, что ты будешь отчаянно, безгранично и бесконечно одинока. Никто не будет понимать, что с тобой. Особенно после родов. Никто не оценит твой труд и все твои сложности.  Только тот, кто два часа подряд носил горько рыдающего малыша, будет ходить в доме на цыпочках и дышать через раз. Все остальные просто не привыкли об этом думать.

Все будут чувствовать твою уязвимость и станут продавливать тебя и навязывать тебе свою волю. Все будут подстраивать тебя под себя. Все будут стремиться сделать тебя послушной и удобной.

Никто не разделит с тобой послеродовые травмы и физическую боль твоего организма.  Сокращения в только зашитых тканях матки, слетевшая на хрен пищеварительная система, истерическая боль в трещинах на нежной коже сосков, тягучая слабость в солнечном сплетении, там, где раньше было средоточие твоих жизненных сил –  ты будешь плавать в своем бессилии абсолютно одна.

Ты научишься подавлять сильные эмоции, потому что они включают рефлексы пресса, а после операции ты должна дать ему период покоя в несколько месяцев. Вначале это шок, что ты не можешь лежать, а вернее, ложиться, садиться, поворачивать и как угодно менять положение своего тела без пронизывающей тебя молнии. Твои руки станут сильными, ты научишься переносить на них большую часть своего веса. Тебе придется заново учиться чувствовать восторг, сильную радость и оргазм, потому что страх перед болью практически атрофирует твои способности к этому.

Тебе придется научиться правильно расслабляться, для того, чтоб поплакать или сильно разозлиться, чтоб выпустить эти чувства, потому что иначе ты будешь как вечно переполненная ванная с кислотой, которую ты будешь истерически бояться выплеснуть на твою семью. И все эти чудные состояния будут литься на тебя в стабильном потоке чувства вины перед всеми, ведь ты не справляешься со своей головой.

Твое тело перестанет принадлежать тебе и полностью переключится на твоё дитя, если твой материнский инстинкт сработает правильно. Ты будешь вместе с ним чувствовать жажду, голод, страх и все болевые младенческие эффекты, умноженные на здоровую материнскую тревожность за новую жизнь. Твою жизнь, ибо ваши сознания сольются воедино, и ты одна во всей Вселенной будешь чувствовать эту связь и ответственность за нее.

А если инстинкт не успеет за страхом, фобиями и стереотипами, то начнет бить с другой стороны, отчаянно пытаясь вернуть тебя в круг жизни, которая нуждается в твоем бесконечном участии. Ты будешь бредить навязчивыми желаниями, тебя будет бомбить снами и видениями о том, как ты будешь счастлива, если подчинишься ему.

А ты будешь счастлива. Ты захочешь спать, свернувшись калачиком вокруг своего малыша, чтоб даже во сне слышать его дыхание. Ты будешь бесконечно целовать его и внюхиваться в его мягкие волосики, переполняясь головокружением от любви. Ты будешь в каждом сантиметре его тельца искать любимые черты твоего мужчины. У тебя будет  захватывать дух от того, как он быстро успокаивается на твоей груди. Ощущение мира и покоя будут стремиться вернуться в твою голову, ты будешь замирать на месте от каждого его шага и восторгаться игрой света и тени на его спящем личике. А потому я заклинаю тебя, заклинаю саму себя – дай себе время. 

звичноVSзручно. Кухня

Часто можна почути, особливо в рекламі, що кухня - місце для реалізації бажань/мрій/фантазій/ітд. Ну дійсно, готування - це натхнення, і я особисто люблю готувати. Аби не в "обязалівку".Але виявилося, що робоче місце в нашій голові і хатах має таку незліченну кількість елементів, які якраз подавляють все творче, що тільки можна!! Спробуй тримати політ фантазії, скрючившись над цибулею і впершись поглядом у стіну. Ну або в цибулю.

Коли ми все планували, мене ДУУУЖЕ дратувало, що на кожному кроці мені потрібно було пояснювати, що мені комфортно ОТАК і чого. А у відповідь чути, що так буде негарно. Стоп, сама собі думаю, а для чого мені взагалі меблі? Щоб заходити в хату і було гарно? ну так, ок, це приємний бонус, але якось в нашому суспільстві аж занадто все налаштовано на сприйняття стронньої людини, яка зайшла ненадовго в кімнату, а не на щоденний побутовий колообіг. Трохи утрую, але мене так вибішуюсь ці моменти, коли мені закидають, що на моїй кухні має бути не зручно, а гарно. Ага, ще й локони підкручені, і підбори під фартух!

Коротше, я спочатку пояснювала спокійно, чесно вірячи, що вони просто не розуміють. А потім зрозуміла, що мене тупо продавлюють, бо ж в голові зависла картинка "дєвочки мають бути гарними і готувати їжу, сидячи на рожевому однорозі". Можна ще нагішом. Ну або нє, але моя позиція для них - це те, що треба виправити. От з цього моменту я перестала пояснювати і почала ставити позицію жорстко: "отут буде отак, і ніяк інакше. Ви можете це зробити? Подумайте, бо я шукатиму того, хто зможе!". Головне - морда ящиком і жодного внутрішнього сумніву. Чогось рішуча неадекватність в нашому, знову ж таки, суспільстві сприймається краще, ніж нерішуча)))

З часом я прийшла до деяких цікавих висновків, які для мене стали справжніми лайфхаками. Взаправдашніми!!!))) Не претендую на звання дизайнеру інтер'єру, і ніколи не писала в стилі порад,  тому вважайте, що я просто хвалюся своїми відкриттями в області кухонного комфорту)

Лайфхак 1. Посудомийка на рівні плеча. 
Ну, тобто щоб ручка для відкривання була на рівні плеча. Ми всі звикли, що посудомийка має стояти на підлозі, бо вона тяжка, громоздка і може потекти. А ще ламає лінію столу, якщо поставити вище. А ви намагалися загружати-вигружати важкий посуд в позі "раком" тричі на день з вагітним важким пузом і нефункціональним попереком? я загружала, тому за зручну позицію цієї техніки стояла насмерть. А меблі можна поставити на ніжки, які від води не страждатимуть, якщо на те пішло.
А ще дуже зручно, коли щоденний посуд прямо поруч з посудомийкою стоїть, всілякі тарілки-вилки, щоб не намотувати кілометраж по кухні з оцим всім у руках.

Лайфхак 2. Підвіконня - робоча зона
Звична позиція робочого столу - спиною/боком до вікна, носом в стіну. То я вам скажу, що є дуже велика різниця: ти цибулю нарізаєш, абстрагуючись від стіни, яку вже варто було і помити, чи підіймаючи очі на горизонт, відчуваючи на обличчі повітря, поки десь позаду киплять каструлі. А жінка може і дві, і три години проводити на кухні ЩОДНЯ! А ну, відключіться від звичної картинки, і просто подумайте - три години, стоячи і дивлячись у стінку мабуть же може діставати, еге ж?

Лайфхак 3. Висота меблів
Є стандарти висоти меблів. Ну а якщо в мене зріст 172, що мені робити? Корегувати висоту меблів! Мені вистачило +10 см. Відповідно всі полиці, підвісні шафи ітд теж на 10 см вищі, бо рівень моїх очей вищий. Полицю зі спеціями спеціально так підлаштовували, щоб не нахилятися. Тому, коли моя кума приходить до мене в гості, я кажу їй - кава на рівні витягнутої руки, а вона психує з того формулюваня, бо туди тільки зі стільцем дістає )) але мені зручно, а я ж туди постійно лажу.

Лайфхак 4. Судочки рулез!
Я дуже лінива, і всюди, де можна мити менше, мию менше. Судочки - це ціла рятувальна команда для холодильника. Я обожнюю цей вид посуду, зберігаю в них і супи, і каші, і салати, і навіть просто сирі морквинки-цибулинки. Коли ви в останнє мили холодильник? А коли варто було б це зробити? Судочки вирішують ВСІ питання з запахами, а також із зберіганням температури під час літньої жари. Плюс - кастрюля займає набагато більше місця. Тільки варто обирати для рідини високі екземляри.

Лайфхак 5. Батарею нафіг - бару "так!"
Щоб зробити зручну робочу зону біля вікна, ми замовили дуже широке підвіконня, тим самим рівно закривши батарею. Зрозуміло, що толку від неї, закритої з трьох сторон, малувато. Скільки було суперечок, типу, потім будете дзвонити і благати (!), щоб ми поставили її назад. Не благала. І не з вредності. Я просто замовила під підвіконя шафу з полицями для маленької консервації - рівно по висоті півлітрових баночок з однієї сторони, і по висоті пляшок коньяку з іншої, зі сторони дивану. Функціональність - наше все.

Відкриття 6: зона відпочинку
Не лайфхак, а просто повноцінний диван. Кухня для мене - місце для творчості. А де творчість, там і лежачий диван з плюшками і чаєм. З маленькою підставочкою для чашок. Варіантів безліч - на самих диванах, у вигляді тумбочки. А в мене просто круглий шматок столешниці, який живе під стінкою, а дістається за необхідності.

Ремонт в нашій квартирі закінчився два роки тому, але простір - це така штука, яка постійно потребує видозмін, аж поки не зрозумієш, що отак - це для тебе. Тому я не особливо поспішаю з новими меблями в інших частинах квартири. Свою хату треба відчуть. Тільки людина сама, особисто може зрозуміти, що комфортно, а що - категорично ні!
Мабуть, я - справжнє жахіття для дизайнерів і майстрів по меблям))

Три сотні днів

- Мама, я хОцу ще одну пісеньку
- синочку, ну я ж тобі уже одну заспівала, тепер повертайся на бочок, и засинай...
Він повернувся. Я пішла на кухню. Не минуло і п'яти хвилин, як знову пролунало різке і істеричне:
- Мамааааа! мама, я хОцу пить!
Вернулася
- ти вже випив водички, і ліки. Після ліків водичку вже не можна, бо змиє з горлишка всю користь.
- Мама, ну тоді пісять! (моє обличчя скривилося) Маааамммааа.... ееаае... пісяяяааать!!!,.....
Бляха, зараз ще й малого розбудить, отоді точно піпець мені, а завтра їм обом. Так вже було не раз... Пішли. видавив із себе три краплі. Я ледь себе стримувала. Важкий день. Один із трьох сотень важких. Меншого тільки вклала, на столі - сирий фарш і недорізана цибуля, я знову ляжу спати невідомо коли, і знову буду завтра роздратована і зла. Я більше не можу бути з ним зла. Скільки ж можна. Я ж так любила своє дитя, я так хотіла друге через свою безмежну любов до оцього маніпулятора, ну чого ти скиглиш, ти ж хочеш спати, ну що за бунт такий... знову... три сотні днів поспіль...
Вдягнулися, повернулися в ліжко.
- Мааам, я хОцу ще одну пісеньку.
Нова хвиля роздратування. Коли ж я дійду до того довбаного фарша. А у старшого ще й проблеми з животом, треба готувати щось дуже м'яке для травної, щоб не повертатися до ліків. Ще й це запалення в горлі... червень на дворі, а в нього соплі і кашель. Я втомилася. Чому мені не вдається його вилікувати? Як я стала такою поганою матір'ю? Дійсно поганою, він постійно хворіє, а в мене просто нема сил його пожаліти, мене вбиває це безкінечне виття. Мене вбиває почуття провини.
- Маааам, я хОцу, щоб ти заспівала мені ще одну пісеньку.
Широко відкриті очі, прямий погляд. Тепер жодного крику, жодного скривившогося виразу обличчя. Лише спокійне, чітко сформульоване бажання. Молодець, думаю, усвідомлення, чого хоче, і пряме звернення, як я вчила. Три сотні днів вчила, бо ж він тоді й почав вчитися говорити, як менший народився. Подумала - і різко схаменулася. Матір, ти що робиш? Хіба це багато - оце, що він просить? Хіба ти сама не так само просила побути ще хвилинку, щоб не засинати самій? Чому,  ЧОМУ ти відмовляєш? бо це відхід від дисципліни? бо ви домовилися, а він порушує умови домовленості? ку-ку, матір, йому три роки!!! Ти хіба не розумієш, що ті нехай навіть десять хвилин - то його почуття любові, твоєї любові на всю ніч і солодкі сни твоєї, ТВОЄЇ дитини...
Я лягла біля нього і заспівала. Гарно так, від душі полилися тягучі українські мотиви. Одна, друга, третя... Його дихання вирівнялося, а я все співала - і гладила його по спині, по руках. Мене пронизувало гарячим жаром. Як він почав всюди пісятися. Як я, два тижні потому, щодня прибираючи за ним по п'ять-шість разів, одного разу не витримала, і тричі ляснула його по попі. Як силувала спати і тікала у ванну кімнату - ридала, закриваючи вуха і намагаючись не слухати "нехочуяспатиииии....". Як кричала на нього через п'ятигодинну істерію, що мене треба просто залишити в спокої і не чіпати! Боже мій, що я робила з тобою, дитино... я заплакала, спів обірвався
- Вибач мені, синочку. Вибач, що я тебе несправедливо карала. Я так люблю тебе. Так сильно люблю, пробач мені, ти ж моє сонце і зорі, ти ж моє життя...
Маленька тепла ручка лягла на мою тремтячу долоню. Я завмерла і перестала дихати. А він спав

друзі, що стали батьками.

Я довго обдумувала одну тему, і все ніяк мені не вдавалося її сформулювати, щоб сісти - і отак написати, на одному подиху. А тут, мабуть, час для неї просто настав!

Ітак, друзі з юності, які стали друзями-батьками. Дуже "трєпєщуща" для мене історія.

Лєночка з неймовірними вміннями
загортати всіх навколо у ніжність

Моє активне і повне життя почалося в універі. У мене було дві улюблені компанії, як два дзеркала моєї буремної душі: "п'ятірочка", у складі якої 3 дівчинки-відмінниці, 1 лідер-альфа з веселим, але дурним характером і я. Друга компанія - це кудло неформалів, які вчили мене рокової грамоти, фентезійної істини, гітарної душевності і вільних стосунків у самому широкому, не-сексуальному плані. За, обожемій, 10 років багато чого в моєму Всесвіті змінилося, близькі мені люди то пропадали, займаючись своїми справами, то поверталися з палкими обіймами, одне залишилося незмінним - ми тримаємо око одне на одному і залишаємо якусь частину серця одне для одного. Ну це так, ліричний відступ.

"Великий і сильний" вміє  керувати бандою хлопчаків.
А це мистецтво, скажу я вам!

Першим одружився і народив дітей... бурмений альфа, хоча всі були певні, що це буде хтось з дівчат-відмінниць. Коли він повідомив, що планує одруження, наша компанія його дуже образила, бо ми дружно розгубилися і сильно засмутилися, майже всплакнули. Це ж мало змінити весь устрій нашої команди, веселі гуляння і так далі. Коли вони з дружиною чекали на дитину, це був ще один кінець світу, бо тепер же він мав стати батьком, якби вирости з нашого оточення. Думаю, ми відчували себе на його фоні маленькими інфантильними дівчатками, і, чесно кажучи, так воно і було. Далі казатиму лише за себе. Я почала його уникати. Ну, тобто перестала активно дзвонити, щоб не заважати його дорослим справам, боялася питати про сім'ю, бо це ж особисте і я туди лізти просто не маю права. Мені було страшно, бо що йому мої танці і студентська газета, коли в нього на руках СИН. Я здивувалася і злякалася ще більше, коли він почав сваритися, що я його уникаю, а мені просто не вистачало слів, я не могла описати, що відчуваю себе ніби не достойною тепер його компанії. 

в зоопарку з синочками своїми і Денисовими.
 Фотографує Денис)

Євген з Ясею
файер шоу на Контрактовій

Пройшло декілька років, і з часом я сама опинилася на його місці, ніби забута і покинута друзями з двома маленькими синами і браком спілкування. Мені здається, друзям теж інколи страшно зі мною спілкуватися, і, згадуючи свої почуття під час пристосовування до батьківства Дениса, я стараюся розуміти і приймати їх позицію. Це трохи дивно було, бо раніше ми не особливо підлаштовувались одне під одного; нам вистачало спільних уроків, вражень та алкоголю. А тепер наші стосунки з кожним із них будуються наново, і вчитися поважати чуже життя важче, ніж нам здавалося на 1 курсі. 

і відчайдушне я, зп'яніле від щастя

Доля знову здивувала мене, і виявилося, що дівчат-відмінниць не так-то просто затягти у побутове плавання. Зате свободнолюбні і сміливі неформали, яких я 5 років майже не бачила, одночасно зі мною стали батьками, і я почала придивлятися до їх життя уважніше. Я з подивом дізналася, що пісні групи  "Мельница" були актуальні не тільки моїй вагітній голові, і всі мої знайомі, що стали батьками, мають почуття, схожі на мої. І не тільки почуття, а цілі пласти реальності раптом розділилися між мною і цими родинами. Дівчинка, яку я знала тільки заочно як "Вовину дівчинку" отак миттю ніби рідна душа, яка просто десь затрималась на інших дорогах і от раптово і чудесно знайшлася. Вова, який вночі з іншими креативними чуваками потягнув мене гуляти в "гарний центр", а виявилося (потім! вдень!!!), що то було трохи кладовище, тепер трепітний батечко двох тендітних дівчаток з налагодженим міжособовим контактом. Я не бачила його хтозна скільки часу, ми сказали одне одному всього пару речень, але звідкись у мене всередині розквітло взаєморозуміння і якась дивна вдячність, що він пустив мене у світ своєї родини. Брутальний Денис, який любив на "заморочки" відповідати часом грубо і жорстко переводити тему, тепер цьомає поранену колінку і терпляче пояснює, чого хто плаче і як зарадити. Мені здається тепер, що я нічого не знала про цих людей раніше. Я не можу передати через монітор, яка я щаслива познайомитися з ними тепер.

Ми тільки починаємо пробувати дружити через призму батьківства, через спільні родинні події. Вчимося довіряти одне одному під час взаємного догляду за дітьми десь "не вдома". Поки що ми спробували тільки двічі, а мене досі переповнює почуття захвату, розуміння і якоїсь вселенської єдності, моя голова досі п'яна від почуттів і шукає нових причин зустрітися. 

полночь Золушки

И помни: ровно в двенадцать чары рассеются, и ты снова станешь прежней...

Сейчас почти полночь на часах ноут-бука, мы с мужем только пришли с самого настоящего сказочного благотворительного бала. Если бы на моем месте была Джейн Остен, она бы, наверное, написала, что дамы были очаровательны и юны, и румянец вспыхивал на их лицах каждый раз, когда партнеры менялись и подхватывали их на руки; кавалеры держались уверенно и гордо, преисполненные торжественностью момента, а восторженный блеск в их глазах отражался в тысячах хрустальных гранях изящной люстры посреди бальной залы. Возможно, она бы отметила, что мало что в этом мире меняется, танец - во все времена удачный способ невербальной коммуникации, призванный преодолеть языковые и психологические барьеры современности и наладить глубокую душевную связь с абсолютно незнакомыми людьми, в одночастье переставшими быть чужими. Ой, нет, это не Джейн Остен, это уже - стопроцентно в моем стиле)))
Ну, коль уж чары венских ритмов слетают с моего сознания, следует признаться, что первым делом наши ноги нас привели к холодильнику, из которого мы, как монголо-татарские дипломаты, начали резво выгребать мясо и тут же, холодным, восполнять запасы потраченной энергии. Наш незаменимый нянь, вместо крестной феи оберегавший наших деток и отпустивший нас на бал в буквальном смысле, только добродушно посмеивался, поглядывая на эту сцену через краешек чашки с чаем: "бачу, добре погуляли!". О, да! Моя голова до сих пор в кружении и учащенном пульсе партнеров, с которыми мне посчастливилось потанцевать. В моей груди много гордости за всех, кто танцевал на этом вечере, и много гордости за себя: мне удалось. Вы станцевали. Это был прекрасный день. Это был волшебный бал. Полночь настала. Время снимать свои хрустальные туфельки

Дети спят, постель ожидает и меня, ведь завтра мне необходимо приготовить суп, сырники, кашу с мясом и чрезвычайно полезный компот-узварчик...

допис гніву. Дискримінація мам

Знаєте, здається, я знову стаю феміністкою. Колись, у юності, я була ярою: для мене це означало вимогу ставитися до мене на рівних, рахуватися з моєю думкою і я всіляко шукала можливостей для апгрейду власної компетенції (це було студентське самоврядування і газета) для підтвердження цих вимог. Потім я зустріла "свого" чоловіка і заспокоїлась, з головою поринувши у взаєморозуміння і глибоку зону комфорту. Я відсижувалася у своєму гнізді кілька років і от тепер, нарешті, відчула потребу нарешті соціалізуватися. 

Виходити в люди з дітьми, вчити їх поводитися в транспорті, на дорогах, в незнайомих місцях з незнайомими людьми. В тому числі - в конфліктних ситуаціях. І перше, що мені трапилося на цьому шляху - тупа дискримінація. На її фоні ті приємні і просто адекватні люди, зустрічі з якими мені так подобається описувати, ввижаються мало не супергероями чи добрими феями. Аж все не має бути так!

  Колись я була спантеличена і ображена, коли вагітна першою дитиною помітила, що чоловіки дивляться скрізь мене. Це само по собі стрес, бо ми звикаємо до зацікавлених поглядів з юності, але в транспорті я перетворювалась на справжнього привида. При тому з пасивною агресією, піджавши губи і вчепившись в крісло руками. І знаєте, що? Ігнорували мене чоловіки саме вікової категорії 40-50, хтозна, що в них в голові. 

Тоді я поклялася собі НІКОЛИ більше не їздити, коли я вразлива. Тож просто (ні, складно!!!) перестала бути вразливою. Наповнивши себе внутрішньою силою, я намагаюся вчити дітей досягати нехай таких маленьких цілей, як подорож в центр, нехай через такі перешкоди, як суспільні тички.

Статистично найбільше жужжать - хе-хе! - жінки старшого віку, славнозвісні бабці в транспорті. Я стараюсь пропускати повз вуха, і сприймаю їх як неминучий фон. Чомусь багато людей приймають мій врівноважений, не-винуватий вигляд як запрошення до порад, нотацій або, в найкращому випадку, співчуття. Може, я соціопатка? Бо реагую в душ - вкрай агресивно, на словах - холодно-стримано, всім обличчям демонструючи, чиє це діло. Моє! І всьо...

Але надзвичайно, до аффекту дратують чоловіки, які цю всю байду повторюють. Оце Ви, з двома дітьми - і на потяг... Кажу "Да! я ще й на підборах!" (а так трапилося, що зручне взуття тоді промокло, але я не зізналася). Ну а блін що, мені постійно знаходитись вдома і проростати пліснявою?? Я НЕ МОЖУ ПОСТІЙНО БУТИ ВДОМА, мені треба дихати і бачити щось інше своїми очима і показувати дітям світ не по телеку!!!

Нещодавно мені трапився водій маршрутки, який вимагав, щоб я зібрала візочок. Суботній вечір, майже пуста маршрутка, візочок вихід не блокує, бо вузенький і зручний. Але він того не бачив, бо гнівними очима спостерігав, як ми грузимось через прохід. Емоції, не логіка. І що, мені обох дітей тримати на руках? А це хіба не підвищить ризик травмування під час руху транспорту? Але ж це було не питання безпеки, це було питання підкорення: "якщо я не розумію твої дії, то мені треба твоя готовність приймати мої емоції з цього приводу"... даруйте, шановний пане, але за свої емоції Ви відповідаєте самі!!!

І ми, люди, які намагаються уникати такого роду конфліктів, покоління наших батьків, яке нервово сприймає саму ідею їздити громадським транспортом "бо ж людям заважатимемо". Чому, чому діти - не є громадянами, чому мати з дітьми також перестає бути громадянкою? Чому ми, ті, хто носить і оберігає життя, маємо підлаштовуватись під комфорт інших, не своїх? При чому не комфортний комфорт, а безкінечний серіал підкорення соціальним владним моментам, демонстрації покорності, що до об'єктивності не має відношення. Що це за така тупа фігня?

 Так, мені завжди траплятимуться такі особи, і я максимально їх ігноруватиму. Але ж я не одна, з ким вони так поводяться. І я не одна, хто хоче подорожувати. Багатьох це все зупиняє, бо на наших транспортних просторах "на своїй території" відчувають себе саме оці... якби їх назвати...

Я ніколи не припиню бути собою. Я завжди шукатиму свої шляхи, те, що дає мені задоволення і захват. Співатиму. Танцюватиму. Подорожуватиму. І писатиму про це :) Вибачте за допис гніву.

Йду своєю дорогою... але по ваших слідах. Великдень

      Багато хто вважає, що материнство докорінно змінює жінку, а в плюс чи в мінус - тут, як з красою - все залежить від очей того, хто дивиться. А я не вірю, що люди змінюються. Ми просто забуваємо про те, якими буваємо, і глобальні зміни часто - це просто оживші спогади. Спогади про себе... і зовсім не важлива об'єктивність із розряду "я був ще занадто маленький" чи правда "як було правильно"; ці катинки, запахи, відчуття бувають реальніші для нас за сьогоднішню "тут-і-зараз" ситуацію.

      Саме таке емоційне дрейфування собою я відчуваю на Великодні свята. Наче любов, мудрість і всеохопне розуміння всіх поколінь моєї сім'ї починає поглинати, приймати мене в свої обійми. Ні, я не зажди була така розумна: в періоди декількох поспіль світоглядних криз ігнорила, морозилася, обманювала і просто пропускала можливості побути з родиною саме в цей період. Я старалася не бачити, що ображаю цим маму. І, мабуть, мені треба було прожити кілька разів це по-іншому, щоб усвідомити, що по-іншому я не хочу.

     

      На Пасху ми завжди каталися до бабусі, і період чекання цієї поїздки невловимим тремором наповнював кожний мій день, як тільки теплішало надворі. Все моє єство линуло туди, до неї, до млинців і пельменів на моє особисте замовлення, до всепроникного запаху пасхального тіста і яскраво-білої помадки з домашніх яєць.

       На Пасху до бабусі їхали всі, і, незалежно від ситуації і особистих конфліктів, влаштовували битви яйцями. Ніхто не скрежетав зубами,бо ж всі їдуть на свято. Домашня кров'янка, тушена індичка з пюре...  все це кожного разу постає переді мною як подих звідти - де справжнє, безпечне і всеохопно любляче. Я хочу подарувати такі почуття своїм дітям. Я приїхала до батьків.

 
      Я росту разом зі своїми дітьми, спостерігаючи за тим,як вони вивчають світ і що вважається їм найголовнішим. І вони, малятка майже трьох років і восьми місяців, мудріші за нас усіх, бо знають, що найцінніше - спілкування, не "бла-бла-пилу-в-очі", а про те, що цікаво і важливо для кожного. Про машинки. Про пісок. Про динозаврів. Про те, чого хто плаче. Про те, з ким я хочу бути прямо зараз. Такий простий і прямий запит про те, чого потребуєш. Ось, що я відчуваю, коли мене оточує моя родина.

Про тих, кому вічно таланить...

      Мабуть, я відношуся до тієї категорії людей, які всього досягають через "мордой об асфальт": досвід, розум, взаємність тощо. Не те, щоб мені ніколи не таланило - бувало, особливо під час списування на іспитах. Але отак глобально - я не можу назвати себе улюблиницею долі. Принаймні, не в тих ситуаціях, де я часто чую на свою адресу про свою винутякову фартовість.
      Вперше я звернула на це увагу, з подивом почувши, як же мені пощастило з кішкою. Отака вона розумна, шкоди не робить, ніжна-ласкава, завжди зустрічає, розуміє слово "НІ!" і тд, а от наша дика, меблі псує, диким криком кричить, коли їсти хоче, на руки не візьмеш... питаю - а як привчали, які стоп-слова використовуєте?? - а шо, хіба кішок можна дресирувати, як собак?... хм... А у мене перед очима 4-місячне кошеня, яке з вулиці прийшло до нас у кімнату в гутожитку: брудне, хворе і без корисних звичок.
     От як тобі поталанило з дитиною, що він СЛУХАЄ і ЧУЄ, що ти йому кажеш! От наш в цей же вік...  а для мене виховування дитини - це постійний аутотренінг з вміння слухати, відчувати і дослухатися до нього, щоб максимально адекватно реагувати на запроси і відсіювати безкінечне перевіряння меж дозволеного. Я не розповідаю тим людям, як інколи закриваюся у ванній і сповзаю на підлогу, поки Євген там собі психує. Так, кажу, пощастило. А потім розмови "а чого ж він зі мною так не поводиться? щось у нього настрій не такий...". Ага, да, настрій. Я ж не сперечаюся.
     От дивись, яка в тебе кума чудова! І допоможе, і підтримає, і погуляє, і все-все може! Ну, тут дійсно, пощастило. Дві настільки різні особи, які мають настільки схожі соціопатичні звички, стають або смертельними ворогами, або найближчими людьми. Зорі зійшлися)
     "Обожемій, який у вас чудовий собака!!!! Як він розуміє команди! Ви, мабуть, віддавали його кудись на дресирування, порадьте школу, де так навчають!". - "У нього просто вибору нема" - кажу - військова дисципліна у нас вдома...". Дивуються, перепитують. А я досі переживаю нашу з ним першу зустріч, коли йому - півтори року, він не знає навіть свого імені, що там говорити команди. А його колишній хазяїн вручає мені поводок, якого собака раніше ніколи не бачив: "ось ошийник, осьо документи, вокзал там - аріведерчі!". 10 годин вечора, листопад, Дніпропетровськ. Тепер, коли він чемно їздить в тролейбусах і катає нас на санчатах в повній їздовій упряжі, ці примарні спогади здаються нереальними.
       Де ви знайшли такого чудового лікаря-акушера? Як ви взагалі змогли так всеохопно довіряти зовсім чужій вам людині в такій важливій справі? Кажу - пощастило. Дійсно. Їй довелося рятувати нам з Євгеном життя, двічі. Просто так склалося, що це в її зміну нас приймали в пологовий з температурою 39,9 під крики "Скоріше жарознижуюче! в 40 дитина замирає!!". Тепер в мене двоє дітей і чудова людина, якій я довіряю, і довіру якої боюся втратити. І я просто киваю, коли від деяких чую: "пощастило! у тебе кесарів, ти нічого не відчула"...
       Я надзвичайно щаслива мати мою сім'ю, родину, кумів і друзів, намагаюся частіше дякувати долі за її подарунки. Всім стосункам необхідно приділяти увагу і любов. Інколи мені здається, що весь світ проти мене, і тоді я зовсім не відчуваю удачі. Але на фоні ситуацій вселенської несправедливості часом настає така мить, коли полегшення заполоняє все моє тіло і я розумію: нарешті, пощастило! Може, то кортизол дає ейфорію,  але мені приємно думати, що все-таки удача.

Легенди віденського вальсу

студентський бал університету Шевченка 2009,
з майбутнім чоловіком

      Ви вірете в долю? Моя виявилася тісно пов'язаною з віденським вальсом)) минаючи головну сцену мого життя, він пронизує найголовніші його моменти і наповнює особливим шармом.
     Колись в юності я присвячувала багато часу тренуванням з бальних танців, приймала участь в турнірах і багато подорожувала по інших містах. У мене було справжнє спортивне навантаження, весь мій вільний час було зайнято, аж поки мої батьки не вирішили, що бальна кар'єра - то про когось іншого, а мені треба направити свої зусилля на підготовку до вступу до університету. Я була з ними згодна, оскільки полоса постійних турнірних невдач повністю зруйнувала мою віру у власні танцювальні таланти. Відчувши велике полегшення, що, нарешті, від мене не чекають величезних звершень на паркеті, я направила свої сили... на спілкування. В надрах мережі познайомилася із студентом радіофізичного факультету того універу, куди так мріяли відправити мене батьки.

останній дзвоник 2006

      Спілкування з ним повернуло мені впевненість у собі і народило нову мрію - студентське самоврядування. Я прагнула до нових компаній, де ніхто не знатиме, що я - одинак, що я пережила повне фіаско як танцюрист, що я не вірю, що моїх знань вистачить на вступ. Адже батьки хотіли юрфак, а я так солодко спала над підручниками з права... Зате дисципліни "історія" і "людина і світ" мені подобалися надзвичайно, викликали живий інтерес і були поза інтересами батьків, тому йшли мені легко і натхненно. Поки я втиху гортала незаплановану літературу, в 11 класі стало питання про випускний вальс. Зібралися найактивніші, але зовсім незгуртовані однокласники, і якось так саме собою склалося, що тренерувати їх почала я: спочатку потрошки, а потім все більш впевнено і на "останній дзвоник" була презентація легкого, швидкого і п'янкого віденського, як саме моє прощання зі школою. Виявилося, що деякі хлопці з тих, кого я тренувала, закохалися, і, поки я дуріла від самоти, вони дуріли... з дурості. Я досі згадую діалоги з випускного і інколи думаю, як би могло скластися, аби ми почали танцювати віденський раніше...
      Вступна кампанія пройшла бурхливо і жахливо, з юрфаку я злетіла після першого ж іспиту, а от на філософський (доля?) пройшла. На перший же день познайомилася з дівчинкою Катєю, яка теж мріяла про самоврядування, і з головою занурилася в організаційні питання всілякої студентської всячини. На другому курсі одразу кілька моїх знайомих вирішили організувати благодійний бал в нашому універі, очолила цей проект якраз подружка, разом зі старшокурсником з мех-мату Ромою, а я напросилась в тренери. Після того, як перший страх пройшов, виявилося, що я - одна із найбільш кваліфікованих тренерів, попри всі мої невдачі. Після цього моя самоцінка різко зміцніла, і я з впевненістю бронепоїзда взялася за спортивну підготовку усіх. Мої заняття тривали щодня, інколи по 4 години, і нічого більш натхненного мені в житті наче і не траплялося. Всі організатори виявилися фанатиками аж до мазохізму, на тому ми і зійшлися. Та дівчинка зараз - моя близька подруга, а Рома - мій чоловік :)

тренувальне пузико 2015)

Євген на балу 2015

        Ми зробили свій турнір і обрали 10 пар дебютантів, яких я тренувала з особливою пристрастю. Як вони мене не зненавиділи, мені дивно і досі.... разом з тим, в це число потрапив голова студпарламенту Військового інституту, Богдан, який проникся кожним тактом швидких "вісімок", і, коли йому трапилася можливість допомогти з організацією балу в універі його дівчини (7 років потому), він покликав мене тренувати. Я була в захваті!!! В мене вже був півторарічний синочок і другий триместр вагітності, мені було самотньо і поганенько, а тут - вальс. Куди подівся мій токсикоз?? я летіла на тренування, як трошки кругла лебідка, із захватом і вагітною "грацією" показуючи, що для танцювання не треба спортивного підходу, а лише руки, ноги і настрій. Ми з Євгеном не могли дочекатися наступного разу, бо ж там дівчата гарнюні і казкова музика. На бал пішли всі разом: ми з чоловіком, Євген і моє вагітне 7-місячне пузико. Всі мої танцюристи ідеально станцювали абсолютно всі танці, я бачила усмішки і рум'янець на всіх обличчях, мене, попри незручності, запрошували, і я жодного танцю не пропустила. Це був найкращий день за всю мою вагітність.

тренування 2016 - з Радюнею

      Пройшов час, "воєннік" Богдан освідчився своїй дівчині на балу (!), став кумом Богданчиком, і на його весілля ми прийшли з новим членом родини. А за кілька місяців я знову отримала пропозицію тренувати у медиків, схопилася за неї і вже не могла дочекатися початку. Тепер очікую, що далі нам запропонує доля? Адже віденський вальс має для мене особливе, чарівне і казкове значення...

Перший щоденник мандрування

   10:00   Доброго раночку, тобі, бурхливий світе! Сонечко за вікном, а в мене бойовий настрій і наполеоновські плани: сьогодні підкорюємо другий дальній маршрут. Побажайте мені успіхів і усміхнених кондукторів!)
 

"Зелений корпус" - парк Шевченка

    Я щиро захоплююся і дивуюся мамам, які виживають в декретних умовах, і гнівно обурююся, коли чую вираз "сидиш в декреті". Ситуація така, що для тих, хто "там" не був, ми сидим і дивимся серіали, а всі ці депресії і перевтома - від надлишку вільного часу. Як ви, мами, витримуєте цей безкінечний ритм, я не розумію відверто. Я чесно намагалася і старалася встигати все в побуті, щоб і чисто, і наготовано, і я щаслива! Не встигаю: брудно, пусто і я роздратована.
     Згадую одну картину, що бачила її в юності, на відпочинку. Якось з моря прибило багацько водоростей, таких, наскрізь йодованих і вонючих. Це тягнулося метри півтори між пляжем і водою від горизонта до горизонта, пропитувало нас корисними випаровуваннями. По сусідству нам трапився один дивний чоловік, який брав граблі, йшов до берега і штовхав водорості назад, у море. Так тривало день у день, він працював невтомно і дуже засмучувався, що робота ця не закінчується.
        Останні 7 місяців постійно відчуваю себе тим чоловіком, який не бачить суті проблеми і лише заглиблює себе у нервові розлади.Тож низький уклін вам, дівчата, хто може все встигати, виховувати дітей з посмішкою і при тому всьому світитися добротою. Мені не вдалося.
        А я зробила те, що завжди роблю, коли мені нестерпно погано - втекла. Просто в один день,  беззвучно ридаючи на підлозі брудної кухні, твердо вирішила рятуватися деінде; в своїй власній хаті дзену мені поки що не знайти. Це дивно, але мандруючи 4 години в один бік громадським транспортом, з собакою і двома дітьми, я втомлююся значно менше, ніж ті самі 4 години вдома під безкінечне виття. У мандрах це всього лише фізична втома і - перші рази - крепатура. Вдома мені життєво не вистачає тиші. Коли я мандрую, то відчуваю себе сильною амазонкою, а коли вдома - істеричним невігласом.

     
         12:00 Для успішного мандрування містом треба зібрати серйозний набір речей. Раніше я завжди їздила без нічого, і необхідність пакування була для мене чимось із серії дурних заморочок. Але, ставши мамою, я зрозуміла дещо: або ти плануєш і їздиш, куди хочеш, наскільки хочеш і комфорт твій залежить від тебе, або не їздиш взагалі і стрімко сходиш з розуму. Тому тепер при виїзді я завжди в бойовій формі: декілька змін одягу, декілька змін повноцінного харчування (не перекусів!), грамотний підхід до питання гігієни і чистоти - і - вуаля! - ти зовсім не прив'язана ні до чого, окрім зручних лавочок і туалетів, яких в центрі, на щастя, достатньо.    

      

         Щоб не зкопититися від тяжкого вантажу прямо при виході, треба взяти максимально легкі тари і максимально нагрузити всіх, хто йде разом: свого майже трирічного сина навантажую його водою, змінним одягом і парою іграшок. Він це майже не відчуває в рюкзаку, а мені воно дуже-дуже. Після першої вилазки я вирішила, що собака свою воду теж може нести сам, і цілий день витратила, щоб пошити йому собачий рюкзак. До слова, швачка з мене левелу "руки з дупи" (як каже одна дівчинка зі спільноти підтримки), але бажання себе розгрузити настільки заполонило мене, що мені стало побоку на всі криві лінії і накосячені обрізки. Я просто це зробила, а Бархан за аматорське виконання мене зовсім не критикував. Як кажуть, правильно обирайте собі першу аудиторію)))
     

Піший шлях
 ЖК "Львівський" - зупинка 37А (40хв)

       13:00 Я планувала вийти об 11, тож трохи засмутилася, особливо після галасної 40-хвилинної істерики НЕХОЧУЯСПАТИ, але сонечко, земля і теплий вітер дають чудодійний ефект: поки ми дійшли до зупинки через поле, всі мої думки були десь поміж світловими променями.
        Правильна організація делегування повноважень теж сприяє відчуттю легкості: дати Бархану команду "рядом" і пояснити Євгену, що собаку треба вести за поводок - ось тобі і самоврядна система)))

     14:40-17:00 - проїзд автобусами-тролейбусами.
     Якщо опустити оклики "обожемій, який собака", як позитивно, так і негативно заряджені, то проїзд цілком буденна і нудна справа. Всплеск адреналіну при погрузці, демонстрація впевненості в собі і в дітях (без неї однозначно заклюють, скандалісти невпевненість відчувають ще через двері), а все інше - звичайний рух по трасі. Собаці достатньо, щоб його весь час гладили, Радан роздивляється людей, найбільше уваги потребує Євген. Ну, тут вже треба пояснювати і коментувати весь час, тільки чогось вдома мене це бісить, бо наче бігаю по клітці, як папуга "Хтогарнапташка? Ягарнапташка! Хтогарнапташка? Ягарнапташка!",а в мандрах - ні.

Транспортний шлях  (37А автобус) "Брест-Литовський" -
- (7 тролл) М Житомирська  - - (5 тролл) М Шулявська - пл.Перемоги

      Якщо вибрати темп і ритм, який зрозумілий дитині (без повторів!), то результати просто дивовижні. Звісно, на пошук цих точок розуміння треба і час, і нерви, але значно менше, ніж удома, а ще потім виявляється, що дитина у неповні три роки здатна розуміти і запам'ятовувати з першого разу речі, які нас так дратують у дорослих чоловіках. Може, хвалюся, але Євген спокійно витримує стояння під час руху, нормально сприймає, що треба поступитися місцем "дівчатам" (від маленьких до пенсіонних) і зовсім не сумнівається в тому, що він чоловік. Важко мені не з ним, а тими жіночками, які репетують, що це ж "дитинунадопосадить!", бо впаде і тоді "яплохаямать". Євген дивиться на них з подивом, мені хочеться їх просто заткнути, бо я ж погано витримую волання)) на щастя, в мене дуже виразна міміка, і багато хто просто лякається мого агресивного "зараз-буду-убивать" виразу обличчя.
      Між іншим, я жодного разу не тягла візочок самотужки, мені завжди допомагали чоловіки. Головне - грати на випередження і просити не в момент посадки, а перед тим, заручитися їх згодою. З переляку мені ще ніхто не відмовив)))) Ніякої магії, лише холоднокровний розрахунок.

Піший шлях пл.Перемоги - бульвар Шевченка - парк Шевченка -
- ботсад Фоміна - пл.Перемоги

      17:00-19:00 - відпочинок
      Ось це - час на повноцінні обідні перерви, кави-какао, розпакуваня термо-сумки з теплим супом, чаєм з термосу і активним фото-репортажем. Я обожнюю проводити цей час в ботсаду Фоміна і парку Шевченка, бо ж там пройшли мої студентські роки і саме місце надихає мене і наповнює відчуттям казкового майбутнього. Це місце, де нашу компанію сприймають як спортсменів, а не як терористку з заручниками) Там гарно і затишно, і можна зустріти людей, які навчали мене премудростям нашого дивного світу)

      Обожнюю гуляти в центрі ще й через те, що в гарну погоду всюди можна зустріти вуличних музик, які грають рідні моїм вухам композиції. Я намагаюся передати дітям свій захват від цих творчих людей і повагу до музичних інструментів, вчу їх відчувати єдність між людьми під музику і танці. У нас була смішна ситуація з квартетом рок-н-рольщиків, до яких ми йшли по діагоналі через парк, а коли прийшли, вони заради нас почали грати музику з радянських мультиків. То моя дитина дивилася на них дивно і підозріло, бо вдома мама танцює і волає під рок і рок-н-рол, і це вже нове покоління, яке не відчуває легкої ностальгії за "Союзмультфільмом". То він після чергової пісні підійшов до дядька, який йому до цього дав потрогати барабанну установку, і на вушко попросив іншу музику, щоб же ш для танцювання)))

       19:00-23:00 - подорож додому.

на шляху повз ботсад Фоміна

       Зустріч з чоловіком, спокійне дрейфування у напрямку дому, приємна втома і дуже місний сон - ось такі переваги моєї мандрівки. Євген кожного разу дивує мене, з якою легкістю пішки проходить такі серйозні відстані, тому вирубається близько 21 і спить у візочку, Радан чудово із задоволенням дрімає в ерго-рюкзаку, Бархан отримав вигул по кілометражу на два дні, а я переповнена натхненням і вірою в себе. Гулятиму ще, готуюся змінювати маршрути, чого і вам усім щиро бажаю!

казка про зміну картинки

       Де межі наших можливостей? Як зрозуміти, коли треба зупинятися і щось змінювати? Мені невідоме мистецтво відчувати такі важливі нюанси власного організму, просто в якийсь момент я закінчуюсь - і все. Все летить нафіг: елементи дитячого побуту (окрім життєво необхідних), рослини, собака, прибирання, готування, друзі в соц-мережах, телефонні дзвінки, і я сама. Здається, в психології цей стан називається фрустрацією, і от тут надзвичайно важливо зупинитися і змінити картинку перед очима. Я зрозуміла для себе, що зміна картинки перед очима - це все.
       В один з днів така межа настала і у мене. Зміни десь всереди мене сталися якось в один із звичайних мамських буднів, коли я знову намагалась зкомбінувати готування, прибирання, перевдягання, годування, укачування, умовляння, і все це під крики, галас, видряпування з рук, швиряння речей, скуліж собаки і сусідський перфоратор. Як і день у день місяці до того, стискала зуби так, що починав боліти тринічний нерв (вважайте - все обличчя), пошкоджений рік тому. Ми з дітьми змагалися, хто кого першим візьме змором, десь протягом п'яти годин поспіль, потім старший погодився тихенько подивитися мультики, молодший нарешті вирубився і перестав психувати, як тільки я клала його на диван. І ось я навшпиньках, хитаючись, спрямувала себе на кухню, бо ж в холодильнику - планета Залізяка. Туди-сюди, поставила наливати воду в каструлю, і тут чую на всю хату: "Маааамаааа!!!!". Кидаю все, лечу до них, бо ж раптом щось болить, а ми ж тільки три місяці хворіли всякими всячинами і НЕДАЙБОЖЕ розбудить малого. "Що, сонечко, що таке?????" - "Мама, я хочу інші мультики!". Придушуючи дуже глибоке і сильне бажання тут же, на місці реалізувати всі відомі мені дитячі покарання, разом зі страхом, що малий-то почав уві сні шевелитись (а це ще кільканадцять годин кружляння по хаті + старший, який палко ревнує і психує), я дуже спокійно пояснюю, що волати не можна, бо Радан спить, хочеш інші - піднімай попу і тихенько ходи до мами, мама все включе. Зрозумів? - да! - гаразд.... повертаюсь на кухню, а там.... вода. Всюди. Витікла з каструлі, по столі, по підлозі, по плиті, по стінах..... знову придушую паніку, страх, роздратування і гнів, хапаю всі рушники і розкидую всюди, всюди, всюди.... і чую відчайдушний крик немовляти.  Бльо...
Ось в цей день я собі виршила, що треба змінювати картинку. На вулиці, де абсолютно все постійно нове, діти поводяться спокійніше, поглинають нові можливості свого тіла і очей, а не маминих нервів і своїх вух на гучність. В цей день я остаточно вирішла хоча б спробувати мандрувати містом, щоб очі мої не бачили тих каструль і рушників хоча б пару днів на тиждень. Так я відважилася на наш перший дальній маршрут.

открытие сезона прогулок

       Мы открыли сезон прогулок!!! Солнышко разбудило во мне мои силы, и я чувствую себя, как подросток: мне все время хочется проверять пределы своих возможностей. Гулять вокруг дома мне всегда было скучно, во всем нужна цель и, желательно, труднодостижимая. Плюс я все время виновата перед собакой, которой постоянно не хватает пеших прогулок. Поэтому было решено на тренировку отправится полным составом: я, Евген, Радан и Бархан. 
        Больше всех удивлялись пассажиры первого автобуса, к которым мы вывалились с поля. Мы спешили, а потому Женя был в коляске, Радан в эрго, а Бархан на поводке. Виртуозно выворачивая одной рукой коляску с уууузенькой тропиночки, второй держа собаку, как чемодан, за шлею, я коленом поправила сползающего немного на бок Радана, выдохнула и, наконец, остановилась. Все! до остановки дошла. Но что дальше? Это только начало, 30 мин после выхода из дому, а я уже устала, вспотела, задралась и вообще хочу к маме. Вот в этот момент очень важно, чтоб у конечного пункта доставки была важная цель. Я - тренер, это важно. Поэтому я, еще раз глубоко вздохнув, сделала ракировку между сыновьями, попросила Женю подержать Бархана за поводок, чтоб не убежал (Бархан команду исполняет исправно, Женя тоже) и договорилась с приятными мужчинами, что они помогут загрузить нас в автобус. Язык и по Киеву неплохо помогает))
В следующий раз кофе с собой возьму)

битва за метелика

Ітак, мої правда і кривда.

Перші місяці старшого сина були цікавими: нові навантаження, чоловік був поряд два місяці, організм відновлювався дуже швидко, а всі погані моменти життя швидко забулися. Я відчувала себе супер-мамою, яка встигає все, чого хоче, активно засвоює нові горизонти і вже через рік шалено захотіла другу дитину. Попри небезпечні по стану здоров'я моменти. Попри маленьку різницю між дітьми. Я відчувала лише одне, як конче необхідну для мого існування умову - моєї любові забагато, мені хочеться збільшувати свою родину і розширяти межі своїх можливостей. Я відчувала на собі зацікавлені погляди чоловіків, і від мене самої, з грудей, пашіло гарячим жаром. Я могла абсолютно все. І дійсно - змогла.

Вагітність була чудовою. Точніше, вона була нормальною, але на фоні першої, коли мій організм відреагував на своє особливе "положення" як на дуже важку хворобу (аутоімуна реакція), я відчувала себе щасливим метеликом. Мені здавалося, що я легка і просто всеохопно вродлива.  Звісно, бували погані дні, коли гормони давали по голові і мені, і моїм близьким. Мені було важко спочатку, бо вагітність сталася одразу після складної лор-операції, важко всередині, бо несподівано моя родина втратила надзвичайно близьку і дорогу людину. Важко в кінці. Але кожного дня моя вагітність наповнювала мене солодким передчуттям. Мені хотілося без кінця цілувати батька своєї дитини, гладити його і обіймати. Мені хотілося знайти слова для свого маленького хлопчика, який у свої півтора року мав вже готуватися до нового статуса "старшого брата", Я без кінця придумувала елементи створення функціональності всього в нашій квартирі, щоб тут комфортно було кожному члену сім'ї, аж ми тільки переїхали. Моє глобальне планування і оптимізування життєвого простору займали всі мої думки і давали виправдані результати. Мені стали даватися тексти в аспірантурі.  Знайомі запросили мене (на 5му місяці) тренувати студентів перед балом, танцювати - і на самому балу ніхто не збився, всі були в захваті від власних успіхів і святкового танцювального вечора. В мене стало виходити саме те, чого хотілося на уроках живопису. Я чекала.

 В 35 тижнів мій організм почав здавати позиції і я потрапила на збереження. Я не нервувала, зовсім. Для мене це була наче відпустка: ні прибирання, ні готування, три великих коробки з медикаментами на пологи були готові вже місяць як, чотири чемодани з речами (старшому сину до батьків, мені, маленькому і чоловіку на "той самий" день). Мені привезли мої фарби і кілька днів я просто насолоджувалася останніми днями активності в животі. Я була дуже втомлена, але знала: мені треба збирати всі сили. Справжня битва - попереду.

Я змогла. Спокійна операція. Перший крик, мої сльози Радості. Здоровий синочок. Мені вдавалося зібрати всю свою волю в кулак і через біль виконувати всі вказівки лікарів для швидчого одужання. Через кілька годин після операції сіла і пройшлася. В день переведення з реанімації я по стіночці, після душу, дійшла до чергової - міряти тиск. Думаєте, це дрібниці?? це зайняло у мене майже пів-години! Я отримала від своєї надзвичайно вимогливої фантастичної лікарки слова захвату. Я шалено налаштовувалась і на день раніше почала годувати маленького молоком. Абсолютно всі пункти того, що я "повинна", були зроблені з фанатичною ідеальністю. Але чогось відчувала себе переможеною. 

Кожну секунду, коли я була без відвідувачів, я почувалася жахливо самотньою. Кожну секунду мені було боляче. Будь-яка поза могла зробити мій біль лише менше чи більше терпимим. Я витіснила всі думки про нього, замкнула його внизу живота і абстрагувалась від цієї частини себе. На мене чекала моя сім'я. Я не могла бути слабкою. Але я була! Мені було страшно. Я  знала, що моя битва все ще попереду. Чоловікові дали відпустку лише на тиждень. Я по 14 годин в день проводила сама, я - і двоє зовсім маленьких дітей. Євген тільки вчився гігієни. Радан вчився їсти. Я вчилася дихати.  Мені хотілося плакати, ридати, аж вити - але той живіт так болів від схлипів, що мені доводилося душити сльози. А через деякий час, коли я вже могла поплакати, мені не вдалося. Ті задушені почуття сховалися у таких недрах моїх, що без коньяку і не розберешся. Ані коньяку, ані вічного антидепресанта - солодкого мені було не можна. Я відчувала себе Атласом, який на собі тримає небо. А мені хотілося бути легеньким метеликом.

Мені пощастило. Через кілька місяців мені вдалося зібратися з подругами, коньяком і цілу ніч я розповідала здивованим дівчатам, чому мої очі сумні.... моя самотність припинилася. Я розділила страхи і біль з тими, хто мене любить. З тими, хто ніколи не додумається сказати "а що ж ти хотіла?!". Вони тільки питали, чому ж я не говорила про це раніше. Точніше, чому я не говорила про це ТАК, а обережні зауваження просто не могли описати того всього. Тепер ми збираємося постійно. Ми говоримо кожна про свої переживання, і кожна сприймає ситуацію іншої. Я їздила до батьків кілька разів - відсипатися і від'їдатися. Чоловік на новій роботі, не запізнюється і кожну частину себе присвячує нам. Ми знайшли чудового хлопця, який через день допомагає у якості няня. Тепер Радану 6 місяців, я знову малюю, веду тренування, а інколи під гарний настрій співаю разом з дітьми. Євген навчився говорити; він розказує Радану про все, що робить. Радан завжди йому посміхається. 

Ми це пережили. Це і багато інших негараздів: затоплення сусідів, затяжні хвороби, три "швидкі" за місяць, тощо. Але тепер я даю право на відпочинок. І інколи, з близькими, випускаю ті сховані сльози. Я не хочу бути Атласом. Тож шукаю в собі метелика

StartUp

     Все. Полегшало. Можна сказати, майже відпустило. Бігаючи по хатніх справах, раптом задивилася, як чоловік обережно тримає молодшого сина на руках, одночасно обімаючи старшого, і усмішка освітлює втомлене обличчя. Звичайний кадр, з життя секундна мить... і тут я вперше подумала: двоє дітей - це не так уже і страшно.  З моменту мого другого "кесаря" пройшло 6 місяців.
      Здається, все, що було "до" - це про когось іншого, не гіршого, не ліпшого, а просто інакшу людину. Відчуття втрати реальності, часу і простору, самоосвіта з мистецтва рівно ходити, глибоко дихати та інші атрибути новонародженої дитини - це не тільки про моїх дітей. Це про мене саму. Нарешті мені стало сил почати про це говорити. Нарешті я можу про це писати. Сподіваюсь, що мої слова принесуть комусь полегшення, відчуття порозуміння і надію на зміну до кращого. Це не маркетинг з гламурного материнства. Це казки про мамську правду і кривду. Це все - про моє життя.