допис гніву. Дискримінація мам

Знаєте, здається, я знову стаю феміністкою. Колись, у юності, я була ярою: для мене це означало вимогу ставитися до мене на рівних, рахуватися з моєю думкою і я всіляко шукала можливостей для апгрейду власної компетенції (це було студентське самоврядування і газета) для підтвердження цих вимог. Потім я зустріла "свого" чоловіка і заспокоїлась, з головою поринувши у взаєморозуміння і глибоку зону комфорту. Я відсижувалася у своєму гнізді кілька років і от тепер, нарешті, відчула потребу нарешті соціалізуватися. 

Виходити в люди з дітьми, вчити їх поводитися в транспорті, на дорогах, в незнайомих місцях з незнайомими людьми. В тому числі - в конфліктних ситуаціях. І перше, що мені трапилося на цьому шляху - тупа дискримінація. На її фоні ті приємні і просто адекватні люди, зустрічі з якими мені так подобається описувати, ввижаються мало не супергероями чи добрими феями. Аж все не має бути так!

  Колись я була спантеличена і ображена, коли вагітна першою дитиною помітила, що чоловіки дивляться скрізь мене. Це само по собі стрес, бо ми звикаємо до зацікавлених поглядів з юності, але в транспорті я перетворювалась на справжнього привида. При тому з пасивною агресією, піджавши губи і вчепившись в крісло руками. І знаєте, що? Ігнорували мене чоловіки саме вікової категорії 40-50, хтозна, що в них в голові. 

Тоді я поклялася собі НІКОЛИ більше не їздити, коли я вразлива. Тож просто (ні, складно!!!) перестала бути вразливою. Наповнивши себе внутрішньою силою, я намагаюся вчити дітей досягати нехай таких маленьких цілей, як подорож в центр, нехай через такі перешкоди, як суспільні тички.

Статистично найбільше жужжать - хе-хе! - жінки старшого віку, славнозвісні бабці в транспорті. Я стараюсь пропускати повз вуха, і сприймаю їх як неминучий фон. Чомусь багато людей приймають мій врівноважений, не-винуватий вигляд як запрошення до порад, нотацій або, в найкращому випадку, співчуття. Може, я соціопатка? Бо реагую в душ - вкрай агресивно, на словах - холодно-стримано, всім обличчям демонструючи, чиє це діло. Моє! І всьо...

Але надзвичайно, до аффекту дратують чоловіки, які цю всю байду повторюють. Оце Ви, з двома дітьми - і на потяг... Кажу "Да! я ще й на підборах!" (а так трапилося, що зручне взуття тоді промокло, але я не зізналася). Ну а блін що, мені постійно знаходитись вдома і проростати пліснявою?? Я НЕ МОЖУ ПОСТІЙНО БУТИ ВДОМА, мені треба дихати і бачити щось інше своїми очима і показувати дітям світ не по телеку!!!

Нещодавно мені трапився водій маршрутки, який вимагав, щоб я зібрала візочок. Суботній вечір, майже пуста маршрутка, візочок вихід не блокує, бо вузенький і зручний. Але він того не бачив, бо гнівними очима спостерігав, як ми грузимось через прохід. Емоції, не логіка. І що, мені обох дітей тримати на руках? А це хіба не підвищить ризик травмування під час руху транспорту? Але ж це було не питання безпеки, це було питання підкорення: "якщо я не розумію твої дії, то мені треба твоя готовність приймати мої емоції з цього приводу"... даруйте, шановний пане, але за свої емоції Ви відповідаєте самі!!!

І ми, люди, які намагаються уникати такого роду конфліктів, покоління наших батьків, яке нервово сприймає саму ідею їздити громадським транспортом "бо ж людям заважатимемо". Чому, чому діти - не є громадянами, чому мати з дітьми також перестає бути громадянкою? Чому ми, ті, хто носить і оберігає життя, маємо підлаштовуватись під комфорт інших, не своїх? При чому не комфортний комфорт, а безкінечний серіал підкорення соціальним владним моментам, демонстрації покорності, що до об'єктивності не має відношення. Що це за така тупа фігня?

 Так, мені завжди траплятимуться такі особи, і я максимально їх ігноруватиму. Але ж я не одна, з ким вони так поводяться. І я не одна, хто хоче подорожувати. Багатьох це все зупиняє, бо на наших транспортних просторах "на своїй території" відчувають себе саме оці... якби їх назвати...

Я ніколи не припиню бути собою. Я завжди шукатиму свої шляхи, те, що дає мені задоволення і захват. Співатиму. Танцюватиму. Подорожуватиму. І писатиму про це :) Вибачте за допис гніву.

Йду своєю дорогою... але по ваших слідах. Великдень

      Багато хто вважає, що материнство докорінно змінює жінку, а в плюс чи в мінус - тут, як з красою - все залежить від очей того, хто дивиться. А я не вірю, що люди змінюються. Ми просто забуваємо про те, якими буваємо, і глобальні зміни часто - це просто оживші спогади. Спогади про себе... і зовсім не важлива об'єктивність із розряду "я був ще занадто маленький" чи правда "як було правильно"; ці катинки, запахи, відчуття бувають реальніші для нас за сьогоднішню "тут-і-зараз" ситуацію.

      Саме таке емоційне дрейфування собою я відчуваю на Великодні свята. Наче любов, мудрість і всеохопне розуміння всіх поколінь моєї сім'ї починає поглинати, приймати мене в свої обійми. Ні, я не зажди була така розумна: в періоди декількох поспіль світоглядних криз ігнорила, морозилася, обманювала і просто пропускала можливості побути з родиною саме в цей період. Я старалася не бачити, що ображаю цим маму. І, мабуть, мені треба було прожити кілька разів це по-іншому, щоб усвідомити, що по-іншому я не хочу.

     

      На Пасху ми завжди каталися до бабусі, і період чекання цієї поїздки невловимим тремором наповнював кожний мій день, як тільки теплішало надворі. Все моє єство линуло туди, до неї, до млинців і пельменів на моє особисте замовлення, до всепроникного запаху пасхального тіста і яскраво-білої помадки з домашніх яєць.

       На Пасху до бабусі їхали всі, і, незалежно від ситуації і особистих конфліктів, влаштовували битви яйцями. Ніхто не скрежетав зубами,бо ж всі їдуть на свято. Домашня кров'янка, тушена індичка з пюре...  все це кожного разу постає переді мною як подих звідти - де справжнє, безпечне і всеохопно любляче. Я хочу подарувати такі почуття своїм дітям. Я приїхала до батьків.

 
      Я росту разом зі своїми дітьми, спостерігаючи за тим,як вони вивчають світ і що вважається їм найголовнішим. І вони, малятка майже трьох років і восьми місяців, мудріші за нас усіх, бо знають, що найцінніше - спілкування, не "бла-бла-пилу-в-очі", а про те, що цікаво і важливо для кожного. Про машинки. Про пісок. Про динозаврів. Про те, чого хто плаче. Про те, з ким я хочу бути прямо зараз. Такий простий і прямий запит про те, чого потребуєш. Ось, що я відчуваю, коли мене оточує моя родина.

Про тих, кому вічно таланить...

      Мабуть, я відношуся до тієї категорії людей, які всього досягають через "мордой об асфальт": досвід, розум, взаємність тощо. Не те, щоб мені ніколи не таланило - бувало, особливо під час списування на іспитах. Але отак глобально - я не можу назвати себе улюблиницею долі. Принаймні, не в тих ситуаціях, де я часто чую на свою адресу про свою винутякову фартовість.
      Вперше я звернула на це увагу, з подивом почувши, як же мені пощастило з кішкою. Отака вона розумна, шкоди не робить, ніжна-ласкава, завжди зустрічає, розуміє слово "НІ!" і тд, а от наша дика, меблі псує, диким криком кричить, коли їсти хоче, на руки не візьмеш... питаю - а як привчали, які стоп-слова використовуєте?? - а шо, хіба кішок можна дресирувати, як собак?... хм... А у мене перед очима 4-місячне кошеня, яке з вулиці прийшло до нас у кімнату в гутожитку: брудне, хворе і без корисних звичок.
     От як тобі поталанило з дитиною, що він СЛУХАЄ і ЧУЄ, що ти йому кажеш! От наш в цей же вік...  а для мене виховування дитини - це постійний аутотренінг з вміння слухати, відчувати і дослухатися до нього, щоб максимально адекватно реагувати на запроси і відсіювати безкінечне перевіряння меж дозволеного. Я не розповідаю тим людям, як інколи закриваюся у ванній і сповзаю на підлогу, поки Євген там собі психує. Так, кажу, пощастило. А потім розмови "а чого ж він зі мною так не поводиться? щось у нього настрій не такий...". Ага, да, настрій. Я ж не сперечаюся.
     От дивись, яка в тебе кума чудова! І допоможе, і підтримає, і погуляє, і все-все може! Ну, тут дійсно, пощастило. Дві настільки різні особи, які мають настільки схожі соціопатичні звички, стають або смертельними ворогами, або найближчими людьми. Зорі зійшлися)
     "Обожемій, який у вас чудовий собака!!!! Як він розуміє команди! Ви, мабуть, віддавали його кудись на дресирування, порадьте школу, де так навчають!". - "У нього просто вибору нема" - кажу - військова дисципліна у нас вдома...". Дивуються, перепитують. А я досі переживаю нашу з ним першу зустріч, коли йому - півтори року, він не знає навіть свого імені, що там говорити команди. А його колишній хазяїн вручає мені поводок, якого собака раніше ніколи не бачив: "ось ошийник, осьо документи, вокзал там - аріведерчі!". 10 годин вечора, листопад, Дніпропетровськ. Тепер, коли він чемно їздить в тролейбусах і катає нас на санчатах в повній їздовій упряжі, ці примарні спогади здаються нереальними.
       Де ви знайшли такого чудового лікаря-акушера? Як ви взагалі змогли так всеохопно довіряти зовсім чужій вам людині в такій важливій справі? Кажу - пощастило. Дійсно. Їй довелося рятувати нам з Євгеном життя, двічі. Просто так склалося, що це в її зміну нас приймали в пологовий з температурою 39,9 під крики "Скоріше жарознижуюче! в 40 дитина замирає!!". Тепер в мене двоє дітей і чудова людина, якій я довіряю, і довіру якої боюся втратити. І я просто киваю, коли від деяких чую: "пощастило! у тебе кесарів, ти нічого не відчула"...
       Я надзвичайно щаслива мати мою сім'ю, родину, кумів і друзів, намагаюся частіше дякувати долі за її подарунки. Всім стосункам необхідно приділяти увагу і любов. Інколи мені здається, що весь світ проти мене, і тоді я зовсім не відчуваю удачі. Але на фоні ситуацій вселенської несправедливості часом настає така мить, коли полегшення заполоняє все моє тіло і я розумію: нарешті, пощастило! Може, то кортизол дає ейфорію,  але мені приємно думати, що все-таки удача.

Легенди віденського вальсу

студентський бал університету Шевченка 2009,
з майбутнім чоловіком

      Ви вірете в долю? Моя виявилася тісно пов'язаною з віденським вальсом)) минаючи головну сцену мого життя, він пронизує найголовніші його моменти і наповнює особливим шармом.
     Колись в юності я присвячувала багато часу тренуванням з бальних танців, приймала участь в турнірах і багато подорожувала по інших містах. У мене було справжнє спортивне навантаження, весь мій вільний час було зайнято, аж поки мої батьки не вирішили, що бальна кар'єра - то про когось іншого, а мені треба направити свої зусилля на підготовку до вступу до університету. Я була з ними згодна, оскільки полоса постійних турнірних невдач повністю зруйнувала мою віру у власні танцювальні таланти. Відчувши велике полегшення, що, нарешті, від мене не чекають величезних звершень на паркеті, я направила свої сили... на спілкування. В надрах мережі познайомилася із студентом радіофізичного факультету того універу, куди так мріяли відправити мене батьки.

останній дзвоник 2006

      Спілкування з ним повернуло мені впевненість у собі і народило нову мрію - студентське самоврядування. Я прагнула до нових компаній, де ніхто не знатиме, що я - одинак, що я пережила повне фіаско як танцюрист, що я не вірю, що моїх знань вистачить на вступ. Адже батьки хотіли юрфак, а я так солодко спала над підручниками з права... Зате дисципліни "історія" і "людина і світ" мені подобалися надзвичайно, викликали живий інтерес і були поза інтересами батьків, тому йшли мені легко і натхненно. Поки я втиху гортала незаплановану літературу, в 11 класі стало питання про випускний вальс. Зібралися найактивніші, але зовсім незгуртовані однокласники, і якось так саме собою склалося, що тренерувати їх почала я: спочатку потрошки, а потім все більш впевнено і на "останній дзвоник" була презентація легкого, швидкого і п'янкого віденського, як саме моє прощання зі школою. Виявилося, що деякі хлопці з тих, кого я тренувала, закохалися, і, поки я дуріла від самоти, вони дуріли... з дурості. Я досі згадую діалоги з випускного і інколи думаю, як би могло скластися, аби ми почали танцювати віденський раніше...
      Вступна кампанія пройшла бурхливо і жахливо, з юрфаку я злетіла після першого ж іспиту, а от на філософський (доля?) пройшла. На перший же день познайомилася з дівчинкою Катєю, яка теж мріяла про самоврядування, і з головою занурилася в організаційні питання всілякої студентської всячини. На другому курсі одразу кілька моїх знайомих вирішили організувати благодійний бал в нашому універі, очолила цей проект якраз подружка, разом зі старшокурсником з мех-мату Ромою, а я напросилась в тренери. Після того, як перший страх пройшов, виявилося, що я - одна із найбільш кваліфікованих тренерів, попри всі мої невдачі. Після цього моя самоцінка різко зміцніла, і я з впевненістю бронепоїзда взялася за спортивну підготовку усіх. Мої заняття тривали щодня, інколи по 4 години, і нічого більш натхненного мені в житті наче і не траплялося. Всі організатори виявилися фанатиками аж до мазохізму, на тому ми і зійшлися. Та дівчинка зараз - моя близька подруга, а Рома - мій чоловік :)

тренувальне пузико 2015)

Євген на балу 2015

        Ми зробили свій турнір і обрали 10 пар дебютантів, яких я тренувала з особливою пристрастю. Як вони мене не зненавиділи, мені дивно і досі.... разом з тим, в це число потрапив голова студпарламенту Військового інституту, Богдан, який проникся кожним тактом швидких "вісімок", і, коли йому трапилася можливість допомогти з організацією балу в універі його дівчини (7 років потому), він покликав мене тренувати. Я була в захваті!!! В мене вже був півторарічний синочок і другий триместр вагітності, мені було самотньо і поганенько, а тут - вальс. Куди подівся мій токсикоз?? я летіла на тренування, як трошки кругла лебідка, із захватом і вагітною "грацією" показуючи, що для танцювання не треба спортивного підходу, а лише руки, ноги і настрій. Ми з Євгеном не могли дочекатися наступного разу, бо ж там дівчата гарнюні і казкова музика. На бал пішли всі разом: ми з чоловіком, Євген і моє вагітне 7-місячне пузико. Всі мої танцюристи ідеально станцювали абсолютно всі танці, я бачила усмішки і рум'янець на всіх обличчях, мене, попри незручності, запрошували, і я жодного танцю не пропустила. Це був найкращий день за всю мою вагітність.

тренування 2016 - з Радюнею

      Пройшов час, "воєннік" Богдан освідчився своїй дівчині на балу (!), став кумом Богданчиком, і на його весілля ми прийшли з новим членом родини. А за кілька місяців я знову отримала пропозицію тренувати у медиків, схопилася за неї і вже не могла дочекатися початку. Тепер очікую, що далі нам запропонує доля? Адже віденський вальс має для мене особливе, чарівне і казкове значення...

Перший щоденник мандрування

   10:00   Доброго раночку, тобі, бурхливий світе! Сонечко за вікном, а в мене бойовий настрій і наполеоновські плани: сьогодні підкорюємо другий дальній маршрут. Побажайте мені успіхів і усміхнених кондукторів!)
 

"Зелений корпус" - парк Шевченка

    Я щиро захоплююся і дивуюся мамам, які виживають в декретних умовах, і гнівно обурююся, коли чую вираз "сидиш в декреті". Ситуація така, що для тих, хто "там" не був, ми сидим і дивимся серіали, а всі ці депресії і перевтома - від надлишку вільного часу. Як ви, мами, витримуєте цей безкінечний ритм, я не розумію відверто. Я чесно намагалася і старалася встигати все в побуті, щоб і чисто, і наготовано, і я щаслива! Не встигаю: брудно, пусто і я роздратована.
     Згадую одну картину, що бачила її в юності, на відпочинку. Якось з моря прибило багацько водоростей, таких, наскрізь йодованих і вонючих. Це тягнулося метри півтори між пляжем і водою від горизонта до горизонта, пропитувало нас корисними випаровуваннями. По сусідству нам трапився один дивний чоловік, який брав граблі, йшов до берега і штовхав водорості назад, у море. Так тривало день у день, він працював невтомно і дуже засмучувався, що робота ця не закінчується.
        Останні 7 місяців постійно відчуваю себе тим чоловіком, який не бачить суті проблеми і лише заглиблює себе у нервові розлади.Тож низький уклін вам, дівчата, хто може все встигати, виховувати дітей з посмішкою і при тому всьому світитися добротою. Мені не вдалося.
        А я зробила те, що завжди роблю, коли мені нестерпно погано - втекла. Просто в один день,  беззвучно ридаючи на підлозі брудної кухні, твердо вирішила рятуватися деінде; в своїй власній хаті дзену мені поки що не знайти. Це дивно, але мандруючи 4 години в один бік громадським транспортом, з собакою і двома дітьми, я втомлююся значно менше, ніж ті самі 4 години вдома під безкінечне виття. У мандрах це всього лише фізична втома і - перші рази - крепатура. Вдома мені життєво не вистачає тиші. Коли я мандрую, то відчуваю себе сильною амазонкою, а коли вдома - істеричним невігласом.

     
         12:00 Для успішного мандрування містом треба зібрати серйозний набір речей. Раніше я завжди їздила без нічого, і необхідність пакування була для мене чимось із серії дурних заморочок. Але, ставши мамою, я зрозуміла дещо: або ти плануєш і їздиш, куди хочеш, наскільки хочеш і комфорт твій залежить від тебе, або не їздиш взагалі і стрімко сходиш з розуму. Тому тепер при виїзді я завжди в бойовій формі: декілька змін одягу, декілька змін повноцінного харчування (не перекусів!), грамотний підхід до питання гігієни і чистоти - і - вуаля! - ти зовсім не прив'язана ні до чого, окрім зручних лавочок і туалетів, яких в центрі, на щастя, достатньо.    

      

         Щоб не зкопититися від тяжкого вантажу прямо при виході, треба взяти максимально легкі тари і максимально нагрузити всіх, хто йде разом: свого майже трирічного сина навантажую його водою, змінним одягом і парою іграшок. Він це майже не відчуває в рюкзаку, а мені воно дуже-дуже. Після першої вилазки я вирішила, що собака свою воду теж може нести сам, і цілий день витратила, щоб пошити йому собачий рюкзак. До слова, швачка з мене левелу "руки з дупи" (як каже одна дівчинка зі спільноти підтримки), але бажання себе розгрузити настільки заполонило мене, що мені стало побоку на всі криві лінії і накосячені обрізки. Я просто це зробила, а Бархан за аматорське виконання мене зовсім не критикував. Як кажуть, правильно обирайте собі першу аудиторію)))
     

Піший шлях
 ЖК "Львівський" - зупинка 37А (40хв)

       13:00 Я планувала вийти об 11, тож трохи засмутилася, особливо після галасної 40-хвилинної істерики НЕХОЧУЯСПАТИ, але сонечко, земля і теплий вітер дають чудодійний ефект: поки ми дійшли до зупинки через поле, всі мої думки були десь поміж світловими променями.
        Правильна організація делегування повноважень теж сприяє відчуттю легкості: дати Бархану команду "рядом" і пояснити Євгену, що собаку треба вести за поводок - ось тобі і самоврядна система)))

     14:40-17:00 - проїзд автобусами-тролейбусами.
     Якщо опустити оклики "обожемій, який собака", як позитивно, так і негативно заряджені, то проїзд цілком буденна і нудна справа. Всплеск адреналіну при погрузці, демонстрація впевненості в собі і в дітях (без неї однозначно заклюють, скандалісти невпевненість відчувають ще через двері), а все інше - звичайний рух по трасі. Собаці достатньо, щоб його весь час гладили, Радан роздивляється людей, найбільше уваги потребує Євген. Ну, тут вже треба пояснювати і коментувати весь час, тільки чогось вдома мене це бісить, бо наче бігаю по клітці, як папуга "Хтогарнапташка? Ягарнапташка! Хтогарнапташка? Ягарнапташка!",а в мандрах - ні.

Транспортний шлях  (37А автобус) "Брест-Литовський" -
- (7 тролл) М Житомирська  - - (5 тролл) М Шулявська - пл.Перемоги

      Якщо вибрати темп і ритм, який зрозумілий дитині (без повторів!), то результати просто дивовижні. Звісно, на пошук цих точок розуміння треба і час, і нерви, але значно менше, ніж удома, а ще потім виявляється, що дитина у неповні три роки здатна розуміти і запам'ятовувати з першого разу речі, які нас так дратують у дорослих чоловіках. Може, хвалюся, але Євген спокійно витримує стояння під час руху, нормально сприймає, що треба поступитися місцем "дівчатам" (від маленьких до пенсіонних) і зовсім не сумнівається в тому, що він чоловік. Важко мені не з ним, а тими жіночками, які репетують, що це ж "дитинунадопосадить!", бо впаде і тоді "яплохаямать". Євген дивиться на них з подивом, мені хочеться їх просто заткнути, бо я ж погано витримую волання)) на щастя, в мене дуже виразна міміка, і багато хто просто лякається мого агресивного "зараз-буду-убивать" виразу обличчя.
      Між іншим, я жодного разу не тягла візочок самотужки, мені завжди допомагали чоловіки. Головне - грати на випередження і просити не в момент посадки, а перед тим, заручитися їх згодою. З переляку мені ще ніхто не відмовив)))) Ніякої магії, лише холоднокровний розрахунок.

Піший шлях пл.Перемоги - бульвар Шевченка - парк Шевченка -
- ботсад Фоміна - пл.Перемоги

      17:00-19:00 - відпочинок
      Ось це - час на повноцінні обідні перерви, кави-какао, розпакуваня термо-сумки з теплим супом, чаєм з термосу і активним фото-репортажем. Я обожнюю проводити цей час в ботсаду Фоміна і парку Шевченка, бо ж там пройшли мої студентські роки і саме місце надихає мене і наповнює відчуттям казкового майбутнього. Це місце, де нашу компанію сприймають як спортсменів, а не як терористку з заручниками) Там гарно і затишно, і можна зустріти людей, які навчали мене премудростям нашого дивного світу)

      Обожнюю гуляти в центрі ще й через те, що в гарну погоду всюди можна зустріти вуличних музик, які грають рідні моїм вухам композиції. Я намагаюся передати дітям свій захват від цих творчих людей і повагу до музичних інструментів, вчу їх відчувати єдність між людьми під музику і танці. У нас була смішна ситуація з квартетом рок-н-рольщиків, до яких ми йшли по діагоналі через парк, а коли прийшли, вони заради нас почали грати музику з радянських мультиків. То моя дитина дивилася на них дивно і підозріло, бо вдома мама танцює і волає під рок і рок-н-рол, і це вже нове покоління, яке не відчуває легкої ностальгії за "Союзмультфільмом". То він після чергової пісні підійшов до дядька, який йому до цього дав потрогати барабанну установку, і на вушко попросив іншу музику, щоб же ш для танцювання)))

       19:00-23:00 - подорож додому.

на шляху повз ботсад Фоміна

       Зустріч з чоловіком, спокійне дрейфування у напрямку дому, приємна втома і дуже місний сон - ось такі переваги моєї мандрівки. Євген кожного разу дивує мене, з якою легкістю пішки проходить такі серйозні відстані, тому вирубається близько 21 і спить у візочку, Радан чудово із задоволенням дрімає в ерго-рюкзаку, Бархан отримав вигул по кілометражу на два дні, а я переповнена натхненням і вірою в себе. Гулятиму ще, готуюся змінювати маршрути, чого і вам усім щиро бажаю!

казка про зміну картинки

       Де межі наших можливостей? Як зрозуміти, коли треба зупинятися і щось змінювати? Мені невідоме мистецтво відчувати такі важливі нюанси власного організму, просто в якийсь момент я закінчуюсь - і все. Все летить нафіг: елементи дитячого побуту (окрім життєво необхідних), рослини, собака, прибирання, готування, друзі в соц-мережах, телефонні дзвінки, і я сама. Здається, в психології цей стан називається фрустрацією, і от тут надзвичайно важливо зупинитися і змінити картинку перед очима. Я зрозуміла для себе, що зміна картинки перед очима - це все.
       В один з днів така межа настала і у мене. Зміни десь всереди мене сталися якось в один із звичайних мамських буднів, коли я знову намагалась зкомбінувати готування, прибирання, перевдягання, годування, укачування, умовляння, і все це під крики, галас, видряпування з рук, швиряння речей, скуліж собаки і сусідський перфоратор. Як і день у день місяці до того, стискала зуби так, що починав боліти тринічний нерв (вважайте - все обличчя), пошкоджений рік тому. Ми з дітьми змагалися, хто кого першим візьме змором, десь протягом п'яти годин поспіль, потім старший погодився тихенько подивитися мультики, молодший нарешті вирубився і перестав психувати, як тільки я клала його на диван. І ось я навшпиньках, хитаючись, спрямувала себе на кухню, бо ж в холодильнику - планета Залізяка. Туди-сюди, поставила наливати воду в каструлю, і тут чую на всю хату: "Маааамаааа!!!!". Кидаю все, лечу до них, бо ж раптом щось болить, а ми ж тільки три місяці хворіли всякими всячинами і НЕДАЙБОЖЕ розбудить малого. "Що, сонечко, що таке?????" - "Мама, я хочу інші мультики!". Придушуючи дуже глибоке і сильне бажання тут же, на місці реалізувати всі відомі мені дитячі покарання, разом зі страхом, що малий-то почав уві сні шевелитись (а це ще кільканадцять годин кружляння по хаті + старший, який палко ревнує і психує), я дуже спокійно пояснюю, що волати не можна, бо Радан спить, хочеш інші - піднімай попу і тихенько ходи до мами, мама все включе. Зрозумів? - да! - гаразд.... повертаюсь на кухню, а там.... вода. Всюди. Витікла з каструлі, по столі, по підлозі, по плиті, по стінах..... знову придушую паніку, страх, роздратування і гнів, хапаю всі рушники і розкидую всюди, всюди, всюди.... і чую відчайдушний крик немовляти.  Бльо...
Ось в цей день я собі виршила, що треба змінювати картинку. На вулиці, де абсолютно все постійно нове, діти поводяться спокійніше, поглинають нові можливості свого тіла і очей, а не маминих нервів і своїх вух на гучність. В цей день я остаточно вирішла хоча б спробувати мандрувати містом, щоб очі мої не бачили тих каструль і рушників хоча б пару днів на тиждень. Так я відважилася на наш перший дальній маршрут.