Перші місяці старшого сина були цікавими: нові навантаження, чоловік був поряд два місяці, організм відновлювався дуже швидко, а всі погані моменти життя швидко забулися. Я відчувала себе супер-мамою, яка встигає все, чого хоче, активно засвоює нові горизонти і вже через рік шалено захотіла другу дитину. Попри небезпечні по стану здоров'я моменти. Попри маленьку різницю між дітьми. Я відчувала лише одне, як конче необхідну для мого існування умову - моєї любові забагато, мені хочеться збільшувати свою родину і розширяти межі своїх можливостей. Я відчувала на собі зацікавлені погляди чоловіків, і від мене самої, з грудей, пашіло гарячим жаром. Я могла абсолютно все. І дійсно - змогла.
Вагітність була чудовою. Точніше, вона була нормальною, але на фоні першої, коли мій організм відреагував на своє особливе "положення" як на дуже важку хворобу (аутоімуна реакція), я відчувала себе щасливим метеликом. Мені здавалося, що я легка і просто всеохопно вродлива. Звісно, бували погані дні, коли гормони давали по голові і мені, і моїм близьким. Мені було важко спочатку, бо вагітність сталася одразу після складної лор-операції, важко всередині, бо несподівано моя родина втратила надзвичайно близьку і дорогу людину. Важко в кінці. Але кожного дня моя вагітність наповнювала мене солодким передчуттям. Мені хотілося без кінця цілувати батька своєї дитини, гладити його і обіймати. Мені хотілося знайти слова для свого маленького хлопчика, який у свої півтора року мав вже готуватися до нового статуса "старшого брата", Я без кінця придумувала елементи створення функціональності всього в нашій квартирі, щоб тут комфортно було кожному члену сім'ї, аж ми тільки переїхали. Моє глобальне планування і оптимізування життєвого простору займали всі мої думки і давали виправдані результати. Мені стали даватися тексти в аспірантурі. Знайомі запросили мене (на 5му місяці) тренувати студентів перед балом, танцювати - і на самому балу ніхто не збився, всі були в захваті від власних успіхів і святкового танцювального вечора. В мене стало виходити саме те, чого хотілося на уроках живопису. Я чекала.
В 35 тижнів мій організм почав здавати позиції і я потрапила на збереження. Я не нервувала, зовсім. Для мене це була наче відпустка: ні прибирання, ні готування, три великих коробки з медикаментами на пологи були готові вже місяць як, чотири чемодани з речами (старшому сину до батьків, мені, маленькому і чоловіку на "той самий" день). Мені привезли мої фарби і кілька днів я просто насолоджувалася останніми днями активності в животі. Я була дуже втомлена, але знала: мені треба збирати всі сили. Справжня битва - попереду.
Я змогла. Спокійна операція. Перший крик, мої сльози Радості. Здоровий синочок. Мені вдавалося зібрати всю свою волю в кулак і через біль виконувати всі вказівки лікарів для швидчого одужання. Через кілька годин після операції сіла і пройшлася. В день переведення з реанімації я по стіночці, після душу, дійшла до чергової - міряти тиск. Думаєте, це дрібниці?? це зайняло у мене майже пів-години! Я отримала від своєї надзвичайно вимогливої фантастичної лікарки слова захвату. Я шалено налаштовувалась і на день раніше почала годувати маленького молоком. Абсолютно всі пункти того, що я "повинна", були зроблені з фанатичною ідеальністю. Але чогось відчувала себе переможеною.
Кожну секунду, коли я була без відвідувачів, я почувалася жахливо самотньою. Кожну секунду мені було боляче. Будь-яка поза могла зробити мій біль лише менше чи більше терпимим. Я витіснила всі думки про нього, замкнула його внизу живота і абстрагувалась від цієї частини себе. На мене чекала моя сім'я. Я не могла бути слабкою. Але я була! Мені було страшно. Я знала, що моя битва все ще попереду. Чоловікові дали відпустку лише на тиждень. Я по 14 годин в день проводила сама, я - і двоє зовсім маленьких дітей. Євген тільки вчився гігієни. Радан вчився їсти. Я вчилася дихати. Мені хотілося плакати, ридати, аж вити - але той живіт так болів від схлипів, що мені доводилося душити сльози. А через деякий час, коли я вже могла поплакати, мені не вдалося. Ті задушені почуття сховалися у таких недрах моїх, що без коньяку і не розберешся. Ані коньяку, ані вічного антидепресанта - солодкого мені було не можна. Я відчувала себе Атласом, який на собі тримає небо. А мені хотілося бути легеньким метеликом.
Мені пощастило. Через кілька місяців мені вдалося зібратися з подругами, коньяком і цілу ніч я розповідала здивованим дівчатам, чому мої очі сумні.... моя самотність припинилася. Я розділила страхи і біль з тими, хто мене любить. З тими, хто ніколи не додумається сказати "а що ж ти хотіла?!". Вони тільки питали, чому ж я не говорила про це раніше. Точніше, чому я не говорила про це ТАК, а обережні зауваження просто не могли описати того всього. Тепер ми збираємося постійно. Ми говоримо кожна про свої переживання, і кожна сприймає ситуацію іншої. Я їздила до батьків кілька разів - відсипатися і від'їдатися. Чоловік на новій роботі, не запізнюється і кожну частину себе присвячує нам. Ми знайшли чудового хлопця, який через день допомагає у якості няня. Тепер Радану 6 місяців, я знову малюю, веду тренування, а інколи під гарний настрій співаю разом з дітьми. Євген навчився говорити; він розказує Радану про все, що робить. Радан завжди йому посміхається.
Ми це пережили. Це і багато інших негараздів: затоплення сусідів, затяжні хвороби, три "швидкі" за місяць, тощо. Але тепер я даю право на відпочинок. І інколи, з близькими, випускаю ті сховані сльози. Я не хочу бути Атласом. Тож шукаю в собі метелика
Немає коментарів:
Дописати коментар