Мама выходит на работу

           Как-то ко мне в гости заехал хороший друг - педагог и психолог. Он застал меня в центре хаоса и разбоя: вещи на диване, стульях, и ровным слоем по полу в местах игр моих детей, игрушки неровным слоем просто по всей квартире, включая ванную, стиралку и собачьи миски, собаку, грустно лежащую в своем углу, потому что "еще твоей шкуры здесь сверху не хватало!" и меня, нервно захлопывающую дверцу посудомойки под аккомпанемент кипящего супа и свистящего чайника. Параллельно пролистывая список вакансий и требований работодателей - нашей семье стал необходим второй работающий взрослый.

          - Я просто закончилась. Поиск работы меня уничтожает, люди имеют весьма странный и откровенно дискриминирующий взгляд на женщин после декрета!  Плюс я работаю над тем, чтобы это разгребать, по 4-5 часов в день, когда приходит няня, вместо отдыха! А ведь еще столько же уходит на приготовления еды, а ведь дети все время врываются в мою бытовую деятельность и прерывают и затягивают ее, помимо того, что у меня просто не остается сил на любовь и внимание для них! Я не вижу конца, чистота держится в этом доме ровно 20 минут. Уже пять, ПЯТЬ лет в декрете, но как я выйду на работу, этот объем все равно необходимо делать... ну почему я одна все держу в голове?!... 

           Как мудрый и опытный мужчина, он меня погладил по голове, усадил на диван, дал высказать все мои обиды на эту тему, а потом строго сказал:

         - Нюточка, родная, мне все равно, что у тебя срач, он мне не мешает. Но однозначно он мешает - тебе. Ты не туда смотришь, ты направляешь свои силы в то, что не заканчивается, и потому не видишь результата. Просто у тебя слишком много вещей. 

           Сначала я обиделась. Как это - много? Только самое необходимое либо сентиментальное! Что мне, выбросить половину своей жизни? 

          - Да - был непреклонный ответ.

         Зная мои слабые места и склонность к академическому подходу во всем, он привез книгу, которая исчерпывающе, алгоритмично описывала, как оставлять только те вещи, держа в руках которые ты испытываешь радость. Позиция автора мне понравилась. А еще читать можно было по странице в день - и сразу видеть результат. Конечно, мои нагрузки никуда не делись. Но я совершенно поменяла их направление. 

зона для ОТДЫХА)

         Я полностью забила на поиск работы, у меня не было ресурса вкладывать в новую сферу, я обновляла жизненное пространство. Целых два месяца я выкидывала вещи: одежду "до-во_время-после беременности", в общем, не по фигуре, конспекты, шкафы, книги (обожемой!) и подарки. Реакция семьи была разной, но для меня главным было одно: с каждым лишним пакетом  становится больше пространства - для глаз, мыслей и воздуха. Вместо четырех (!) выброшенных шкафов теперь стоят цветы - достаточно высоко, чтобы дети не докопались до земли, и наконец появились зоны для детей и для отдыха взрослых, где не маячит List to do.  

зона для детей и игрушек

         Да, я выбросила половину своей жизни. Но ведь сейчас в этом месте, на этой точке я совсем другой человек! Запросы, которые мне необходимо удовлетворить, требуют от меня совсем других способов, к которым привыкла я-другая на каждом из этапов моей жизни. И когда наконец мне хватило смелости сказать себе - "я стала другой, и эти перемены уже произошли и будут углубляться" - мне вдруг позвонил работодатель, и я на второй же день была на своем новом рабочем месте. Первом рабочем месте - после декрета.

Сделка с дьяволом

     - ну и Бог с ним, Нюточка. Это ж на счастье! А когда любимые вещи разбиваются - так вообще на большое счастье, вот увидишь, скоро все поменяется, скоро все будет совсем по-другому...
     Рома еще долго гладил меня по голове и уговаривал не рыдать над разбитым заварником. А я лежала на полу и судорожно, горько и неудержимо ревела. Дети в соседней комнате разносили восьмой ящик с чистыми вещами ровным слоем по полу: прямо в песок с площадки и шерсть от собаки. Ну да, за все надо платить, за минуты слабости тоже.
    Я не знаю, как разбила его. Просто руки стали будто не мои - и вот бессменный яркий источник извечной горячей мяты (для нервов!) в мелких кусочках на плитке. Тарелку было не так жалко - ее я разбила от злости, можно сказать, почти по плану. Даже по расписанию - как раз на гормональный скачок попало. А вот заварник - нет.
    И как я буду успокаивать себя и бодрить? Мне так нужны эти крохотные минуты только на одну себя!!!! Малыши уже две недели болеют, мы вместе с ними - не спим, нервничаем, носим на руках по ночам. Хотя я сделала все, как правильная мама, чтоб они не болели! Почему я не справилась? Вина разлилась по шее и обвила виски. Кажется эмоциональное выгорание стало нормой нашей жизни. У нас так мало мелких ободряющих символов! А он был фиолетовый. Жалко...
    - Нют, ну ты подумай, все равно он был для нас уже мелковат. И хорошо, что разбился! А пойдем вместе выберем новый, побольше!
    Я всхлипнула. Рациональность присутствует: и правда - семья как-то резко стала большая. Вот были мы вдвоем, потом появились младенцы. А ведь младенцы - они как пришельцы: режим и состав еды и у них сильно отличается от людей. И вот как-то были мы долго-долго молодые люди-родители с младенцами, и вдруг - у нас семья из четырех человек. Шкаф-то ты новорожденному сразу выделяешь. А тут резко - совместные трапезы.  И кастрюли приходится брать большие для супа. И заварник стал мал.
    - Давай детей оставим на бабушек, и съездим вместе! Выберешь еще что-то, что понравится.
    - Оставить детей? На бабушек? А как же вечный контроль?  И лишние траты? Как же окутывание собой? Они же болеют, я нужна им!!!
   - Из тебя сейчас хреновое окутывание. Давай, хватит сидеть взаперти, уже две недели из дому не выходишь. Я договорюсь, обо всем условлюсь, ты только давай - одевайся и поехали!
    Чувствуя, будто я заключаю сделку с дьяволом и продаю свою душу, поминутно оглядываясь я оставила детей и дала увезти себя из дому.
   Сначала подозрительно и тревожно, а потом незаметно втянулась в ритм гуляющих под мирную музыку людей. Глаза будто сами искали, на что бы отвлечься. И мы просто бродили по магазину - спокойно, смакуя каждый шаг и баварские пряники в шоколаде, представляя, как будем обновлять свое гнездо. Помимо искомого, мне пришелся по душе цветущий вазон с ярко-красным горшком. Мне так сильно захотелось поставить это яркое пятно прямо перед глазами, чтобы он напоминал мне о чем-то очень важном!
    Мы давно так самозабвенно не проводили время вдвоем, целых три года. Забыли, что нам нравилось вместе планировать уют и заботиться друг о друге. Не только вдвоем о ком-то еще! Как же иначе мы научим детей заботиться о ком-то, если будем им только отдавать? Как мы объясним им, как любить и быть отзывчивым, если душим и убиваем собственные душевные порывы?
    И как-то само собой пришло понимание, что да - нас уже четверо. Нам нужно больше заботы. И нам нужен большой заварник - на всех.

мамский паритет. Лена

Я всегда боялась общения с мамочками.

Есть стандартная картинка в моей голове - собрание мамочек с колясками, обсуждающих памперсы, кастрюли и мужей-козлов, которые нихера дома не делают. Картинка полной взаимной деградации, как в толпе, когда интеллект толпы = самому глупому из ее членов.

Но изредка, если сильно повезет, может случиться наоборот.

Взаимное обогащение, терпимость, сочувствие, понимание, принятие, сравнение в самом лучшем смысле этого слова - вот тот бесконечный поток тепла и мудрости, который можно ощутить, общаясь с Ней. Мы совсем разные, настолько, что, будь мы помоложе, при знакомстве бы синхронно и гордо отвернули бы друг от друга носики с однозначным и обоюдным решением больше в обществе друг друга не бывать. Но сила умных женщин в том, что есть способность рефлексировать и познавать инаковость, признавать право Другого быть действительно Другим.

Мы обе совсем разными путями пришли к жуткому эмоциональному выгоранию, вечно тонущему состоянию, силой воли и материнской любви выныривая и упрямо шагая вперед, туда, где, по инстинкту каждой из нас, целостное и гармоничное развитие и безопасность наших детей. Каждая сама себя вытаскивала и делала себе реанимацию, каждая нашла уникальный набор методик, работающий со своими детьми, и каждая нахлебалась одиночества настолько, что инаковость Другой перестала быть пугающе чужеродной.

Сочувствие и любовь позволили нам увидеть друг друга, материнское терпение и олимпийское спокойствие позволяют нам восхищаться друг другом. Боже упаси рассказывать, как надо! Нет, только поддерживать. Да, советовать и ругать, НО! - не в том, как воспитывать детей. А в том, как держать свой ресурс. Мы даем друг другу то, что от каждой из нас получают многие, но каждая из нас не получает вовсе. Мы жалеем друг друга, от слова "уважение", а не от слова "жалкий", мы мотивируем друг друга, заставляем двигаться вперед, потому что "сильная", а не потому что "хватит ныть". Мы стремимся друг к другу, потому что красота каждой из нас всепоглощающа и полноценна сама по себе, мы не половинки друг друга, мы - цельные женщины, слишком сильные, чтобы искать себе пару, - ну, или стадо, - и слишком умные, чтобы оставаться в одиночестве.

 Сколько мелких обстоятельств сделали наше знакомство возможным! Это - настоящая удача. Настоящая любовь. Настоящее восхищение. Полноценный паритет. Я верю в судьбу. Спасибо ей - за Лену.

Письмо самой себе. Прежде, чем ты снова решишься забеременеть...

Прежде, чем ты снова решишься забеременеть, прошу тебя прочитать это письмо самой себе. Ты уже знаешь, какие мы, женщины, бываем сильные и сколько всего подвластно нам в этом мире. Даже третий ребенок. Даже третье кесарево. Ты захочешь его, я знаю. Это время придет. Дай ему прийти вовремя.

Уже прошло 11 месяцев, и только сейчас я начинаю чувствовать себя в своем теле. Тень меня прежней становится четче, и в ней постепенно появляюсь я цельная, чувствующая, где заканчиваюсь я, и начинается мир. Взбесившаяся эмпатия перестает впитывать все подряд, я перестаю чувствовать личную ответственность абсолютно за каждого, кто встречается мне на пути.

Помни о том, что ты будешь отчаянно, безгранично и бесконечно одинока. Никто не будет понимать, что с тобой. Особенно после родов. Никто не оценит твой труд и все твои сложности.  Только тот, кто два часа подряд носил горько рыдающего малыша, будет ходить в доме на цыпочках и дышать через раз. Все остальные просто не привыкли об этом думать.

Все будут чувствовать твою уязвимость и станут продавливать тебя и навязывать тебе свою волю. Все будут подстраивать тебя под себя. Все будут стремиться сделать тебя послушной и удобной.

Никто не разделит с тобой послеродовые травмы и физическую боль твоего организма.  Сокращения в только зашитых тканях матки, слетевшая на хрен пищеварительная система, истерическая боль в трещинах на нежной коже сосков, тягучая слабость в солнечном сплетении, там, где раньше было средоточие твоих жизненных сил –  ты будешь плавать в своем бессилии абсолютно одна.

Ты научишься подавлять сильные эмоции, потому что они включают рефлексы пресса, а после операции ты должна дать ему период покоя в несколько месяцев. Вначале это шок, что ты не можешь лежать, а вернее, ложиться, садиться, поворачивать и как угодно менять положение своего тела без пронизывающей тебя молнии. Твои руки станут сильными, ты научишься переносить на них большую часть своего веса. Тебе придется заново учиться чувствовать восторг, сильную радость и оргазм, потому что страх перед болью практически атрофирует твои способности к этому.

Тебе придется научиться правильно расслабляться, для того, чтоб поплакать или сильно разозлиться, чтоб выпустить эти чувства, потому что иначе ты будешь как вечно переполненная ванная с кислотой, которую ты будешь истерически бояться выплеснуть на твою семью. И все эти чудные состояния будут литься на тебя в стабильном потоке чувства вины перед всеми, ведь ты не справляешься со своей головой.

Твое тело перестанет принадлежать тебе и полностью переключится на твоё дитя, если твой материнский инстинкт сработает правильно. Ты будешь вместе с ним чувствовать жажду, голод, страх и все болевые младенческие эффекты, умноженные на здоровую материнскую тревожность за новую жизнь. Твою жизнь, ибо ваши сознания сольются воедино, и ты одна во всей Вселенной будешь чувствовать эту связь и ответственность за нее.

А если инстинкт не успеет за страхом, фобиями и стереотипами, то начнет бить с другой стороны, отчаянно пытаясь вернуть тебя в круг жизни, которая нуждается в твоем бесконечном участии. Ты будешь бредить навязчивыми желаниями, тебя будет бомбить снами и видениями о том, как ты будешь счастлива, если подчинишься ему.

А ты будешь счастлива. Ты захочешь спать, свернувшись калачиком вокруг своего малыша, чтоб даже во сне слышать его дыхание. Ты будешь бесконечно целовать его и внюхиваться в его мягкие волосики, переполняясь головокружением от любви. Ты будешь в каждом сантиметре его тельца искать любимые черты твоего мужчины. У тебя будет  захватывать дух от того, как он быстро успокаивается на твоей груди. Ощущение мира и покоя будут стремиться вернуться в твою голову, ты будешь замирать на месте от каждого его шага и восторгаться игрой света и тени на его спящем личике. А потому я заклинаю тебя, заклинаю саму себя – дай себе время. 

звичноVSзручно. Кухня

Часто можна почути, особливо в рекламі, що кухня - місце для реалізації бажань/мрій/фантазій/ітд. Ну дійсно, готування - це натхнення, і я особисто люблю готувати. Аби не в "обязалівку".Але виявилося, що робоче місце в нашій голові і хатах має таку незліченну кількість елементів, які якраз подавляють все творче, що тільки можна!! Спробуй тримати політ фантазії, скрючившись над цибулею і впершись поглядом у стіну. Ну або в цибулю.

Коли ми все планували, мене ДУУУЖЕ дратувало, що на кожному кроці мені потрібно було пояснювати, що мені комфортно ОТАК і чого. А у відповідь чути, що так буде негарно. Стоп, сама собі думаю, а для чого мені взагалі меблі? Щоб заходити в хату і було гарно? ну так, ок, це приємний бонус, але якось в нашому суспільстві аж занадто все налаштовано на сприйняття стронньої людини, яка зайшла ненадовго в кімнату, а не на щоденний побутовий колообіг. Трохи утрую, але мене так вибішуюсь ці моменти, коли мені закидають, що на моїй кухні має бути не зручно, а гарно. Ага, ще й локони підкручені, і підбори під фартух!

Коротше, я спочатку пояснювала спокійно, чесно вірячи, що вони просто не розуміють. А потім зрозуміла, що мене тупо продавлюють, бо ж в голові зависла картинка "дєвочки мають бути гарними і готувати їжу, сидячи на рожевому однорозі". Можна ще нагішом. Ну або нє, але моя позиція для них - це те, що треба виправити. От з цього моменту я перестала пояснювати і почала ставити позицію жорстко: "отут буде отак, і ніяк інакше. Ви можете це зробити? Подумайте, бо я шукатиму того, хто зможе!". Головне - морда ящиком і жодного внутрішнього сумніву. Чогось рішуча неадекватність в нашому, знову ж таки, суспільстві сприймається краще, ніж нерішуча)))

З часом я прийшла до деяких цікавих висновків, які для мене стали справжніми лайфхаками. Взаправдашніми!!!))) Не претендую на звання дизайнеру інтер'єру, і ніколи не писала в стилі порад,  тому вважайте, що я просто хвалюся своїми відкриттями в області кухонного комфорту)

Лайфхак 1. Посудомийка на рівні плеча. 
Ну, тобто щоб ручка для відкривання була на рівні плеча. Ми всі звикли, що посудомийка має стояти на підлозі, бо вона тяжка, громоздка і може потекти. А ще ламає лінію столу, якщо поставити вище. А ви намагалися загружати-вигружати важкий посуд в позі "раком" тричі на день з вагітним важким пузом і нефункціональним попереком? я загружала, тому за зручну позицію цієї техніки стояла насмерть. А меблі можна поставити на ніжки, які від води не страждатимуть, якщо на те пішло.
А ще дуже зручно, коли щоденний посуд прямо поруч з посудомийкою стоїть, всілякі тарілки-вилки, щоб не намотувати кілометраж по кухні з оцим всім у руках.

Лайфхак 2. Підвіконня - робоча зона
Звична позиція робочого столу - спиною/боком до вікна, носом в стіну. То я вам скажу, що є дуже велика різниця: ти цибулю нарізаєш, абстрагуючись від стіни, яку вже варто було і помити, чи підіймаючи очі на горизонт, відчуваючи на обличчі повітря, поки десь позаду киплять каструлі. А жінка може і дві, і три години проводити на кухні ЩОДНЯ! А ну, відключіться від звичної картинки, і просто подумайте - три години, стоячи і дивлячись у стінку мабуть же може діставати, еге ж?

Лайфхак 3. Висота меблів
Є стандарти висоти меблів. Ну а якщо в мене зріст 172, що мені робити? Корегувати висоту меблів! Мені вистачило +10 см. Відповідно всі полиці, підвісні шафи ітд теж на 10 см вищі, бо рівень моїх очей вищий. Полицю зі спеціями спеціально так підлаштовували, щоб не нахилятися. Тому, коли моя кума приходить до мене в гості, я кажу їй - кава на рівні витягнутої руки, а вона психує з того формулюваня, бо туди тільки зі стільцем дістає )) але мені зручно, а я ж туди постійно лажу.

Лайфхак 4. Судочки рулез!
Я дуже лінива, і всюди, де можна мити менше, мию менше. Судочки - це ціла рятувальна команда для холодильника. Я обожнюю цей вид посуду, зберігаю в них і супи, і каші, і салати, і навіть просто сирі морквинки-цибулинки. Коли ви в останнє мили холодильник? А коли варто було б це зробити? Судочки вирішують ВСІ питання з запахами, а також із зберіганням температури під час літньої жари. Плюс - кастрюля займає набагато більше місця. Тільки варто обирати для рідини високі екземляри.

Лайфхак 5. Батарею нафіг - бару "так!"
Щоб зробити зручну робочу зону біля вікна, ми замовили дуже широке підвіконня, тим самим рівно закривши батарею. Зрозуміло, що толку від неї, закритої з трьох сторон, малувато. Скільки було суперечок, типу, потім будете дзвонити і благати (!), щоб ми поставили її назад. Не благала. І не з вредності. Я просто замовила під підвіконя шафу з полицями для маленької консервації - рівно по висоті півлітрових баночок з однієї сторони, і по висоті пляшок коньяку з іншої, зі сторони дивану. Функціональність - наше все.

Відкриття 6: зона відпочинку
Не лайфхак, а просто повноцінний диван. Кухня для мене - місце для творчості. А де творчість, там і лежачий диван з плюшками і чаєм. З маленькою підставочкою для чашок. Варіантів безліч - на самих диванах, у вигляді тумбочки. А в мене просто круглий шматок столешниці, який живе під стінкою, а дістається за необхідності.

Ремонт в нашій квартирі закінчився два роки тому, але простір - це така штука, яка постійно потребує видозмін, аж поки не зрозумієш, що отак - це для тебе. Тому я не особливо поспішаю з новими меблями в інших частинах квартири. Свою хату треба відчуть. Тільки людина сама, особисто може зрозуміти, що комфортно, а що - категорично ні!
Мабуть, я - справжнє жахіття для дизайнерів і майстрів по меблям))

Три сотні днів

- Мама, я хОцу ще одну пісеньку
- синочку, ну я ж тобі уже одну заспівала, тепер повертайся на бочок, и засинай...
Він повернувся. Я пішла на кухню. Не минуло і п'яти хвилин, як знову пролунало різке і істеричне:
- Мамааааа! мама, я хОцу пить!
Вернулася
- ти вже випив водички, і ліки. Після ліків водичку вже не можна, бо змиє з горлишка всю користь.
- Мама, ну тоді пісять! (моє обличчя скривилося) Маааамммааа.... ееаае... пісяяяааать!!!,.....
Бляха, зараз ще й малого розбудить, отоді точно піпець мені, а завтра їм обом. Так вже було не раз... Пішли. видавив із себе три краплі. Я ледь себе стримувала. Важкий день. Один із трьох сотень важких. Меншого тільки вклала, на столі - сирий фарш і недорізана цибуля, я знову ляжу спати невідомо коли, і знову буду завтра роздратована і зла. Я більше не можу бути з ним зла. Скільки ж можна. Я ж так любила своє дитя, я так хотіла друге через свою безмежну любов до оцього маніпулятора, ну чого ти скиглиш, ти ж хочеш спати, ну що за бунт такий... знову... три сотні днів поспіль...
Вдягнулися, повернулися в ліжко.
- Мааам, я хОцу ще одну пісеньку.
Нова хвиля роздратування. Коли ж я дійду до того довбаного фарша. А у старшого ще й проблеми з животом, треба готувати щось дуже м'яке для травної, щоб не повертатися до ліків. Ще й це запалення в горлі... червень на дворі, а в нього соплі і кашель. Я втомилася. Чому мені не вдається його вилікувати? Як я стала такою поганою матір'ю? Дійсно поганою, він постійно хворіє, а в мене просто нема сил його пожаліти, мене вбиває це безкінечне виття. Мене вбиває почуття провини.
- Маааам, я хОцу, щоб ти заспівала мені ще одну пісеньку.
Широко відкриті очі, прямий погляд. Тепер жодного крику, жодного скривившогося виразу обличчя. Лише спокійне, чітко сформульоване бажання. Молодець, думаю, усвідомлення, чого хоче, і пряме звернення, як я вчила. Три сотні днів вчила, бо ж він тоді й почав вчитися говорити, як менший народився. Подумала - і різко схаменулася. Матір, ти що робиш? Хіба це багато - оце, що він просить? Хіба ти сама не так само просила побути ще хвилинку, щоб не засинати самій? Чому,  ЧОМУ ти відмовляєш? бо це відхід від дисципліни? бо ви домовилися, а він порушує умови домовленості? ку-ку, матір, йому три роки!!! Ти хіба не розумієш, що ті нехай навіть десять хвилин - то його почуття любові, твоєї любові на всю ніч і солодкі сни твоєї, ТВОЄЇ дитини...
Я лягла біля нього і заспівала. Гарно так, від душі полилися тягучі українські мотиви. Одна, друга, третя... Його дихання вирівнялося, а я все співала - і гладила його по спині, по руках. Мене пронизувало гарячим жаром. Як він почав всюди пісятися. Як я, два тижні потому, щодня прибираючи за ним по п'ять-шість разів, одного разу не витримала, і тричі ляснула його по попі. Як силувала спати і тікала у ванну кімнату - ридала, закриваючи вуха і намагаючись не слухати "нехочуяспатиииии....". Як кричала на нього через п'ятигодинну істерію, що мене треба просто залишити в спокої і не чіпати! Боже мій, що я робила з тобою, дитино... я заплакала, спів обірвався
- Вибач мені, синочку. Вибач, що я тебе несправедливо карала. Я так люблю тебе. Так сильно люблю, пробач мені, ти ж моє сонце і зорі, ти ж моє життя...
Маленька тепла ручка лягла на мою тремтячу долоню. Я завмерла і перестала дихати. А він спав

друзі, що стали батьками.

Я довго обдумувала одну тему, і все ніяк мені не вдавалося її сформулювати, щоб сісти - і отак написати, на одному подиху. А тут, мабуть, час для неї просто настав!

Ітак, друзі з юності, які стали друзями-батьками. Дуже "трєпєщуща" для мене історія.

Лєночка з неймовірними вміннями
загортати всіх навколо у ніжність

Моє активне і повне життя почалося в універі. У мене було дві улюблені компанії, як два дзеркала моєї буремної душі: "п'ятірочка", у складі якої 3 дівчинки-відмінниці, 1 лідер-альфа з веселим, але дурним характером і я. Друга компанія - це кудло неформалів, які вчили мене рокової грамоти, фентезійної істини, гітарної душевності і вільних стосунків у самому широкому, не-сексуальному плані. За, обожемій, 10 років багато чого в моєму Всесвіті змінилося, близькі мені люди то пропадали, займаючись своїми справами, то поверталися з палкими обіймами, одне залишилося незмінним - ми тримаємо око одне на одному і залишаємо якусь частину серця одне для одного. Ну це так, ліричний відступ.

"Великий і сильний" вміє  керувати бандою хлопчаків.
А це мистецтво, скажу я вам!

Першим одружився і народив дітей... бурмений альфа, хоча всі були певні, що це буде хтось з дівчат-відмінниць. Коли він повідомив, що планує одруження, наша компанія його дуже образила, бо ми дружно розгубилися і сильно засмутилися, майже всплакнули. Це ж мало змінити весь устрій нашої команди, веселі гуляння і так далі. Коли вони з дружиною чекали на дитину, це був ще один кінець світу, бо тепер же він мав стати батьком, якби вирости з нашого оточення. Думаю, ми відчували себе на його фоні маленькими інфантильними дівчатками, і, чесно кажучи, так воно і було. Далі казатиму лише за себе. Я почала його уникати. Ну, тобто перестала активно дзвонити, щоб не заважати його дорослим справам, боялася питати про сім'ю, бо це ж особисте і я туди лізти просто не маю права. Мені було страшно, бо що йому мої танці і студентська газета, коли в нього на руках СИН. Я здивувалася і злякалася ще більше, коли він почав сваритися, що я його уникаю, а мені просто не вистачало слів, я не могла описати, що відчуваю себе ніби не достойною тепер його компанії. 

в зоопарку з синочками своїми і Денисовими.
 Фотографує Денис)

Євген з Ясею
файер шоу на Контрактовій

Пройшло декілька років, і з часом я сама опинилася на його місці, ніби забута і покинута друзями з двома маленькими синами і браком спілкування. Мені здається, друзям теж інколи страшно зі мною спілкуватися, і, згадуючи свої почуття під час пристосовування до батьківства Дениса, я стараюся розуміти і приймати їх позицію. Це трохи дивно було, бо раніше ми не особливо підлаштовувались одне під одного; нам вистачало спільних уроків, вражень та алкоголю. А тепер наші стосунки з кожним із них будуються наново, і вчитися поважати чуже життя важче, ніж нам здавалося на 1 курсі. 

і відчайдушне я, зп'яніле від щастя

Доля знову здивувала мене, і виявилося, що дівчат-відмінниць не так-то просто затягти у побутове плавання. Зате свободнолюбні і сміливі неформали, яких я 5 років майже не бачила, одночасно зі мною стали батьками, і я почала придивлятися до їх життя уважніше. Я з подивом дізналася, що пісні групи  "Мельница" були актуальні не тільки моїй вагітній голові, і всі мої знайомі, що стали батьками, мають почуття, схожі на мої. І не тільки почуття, а цілі пласти реальності раптом розділилися між мною і цими родинами. Дівчинка, яку я знала тільки заочно як "Вовину дівчинку" отак миттю ніби рідна душа, яка просто десь затрималась на інших дорогах і от раптово і чудесно знайшлася. Вова, який вночі з іншими креативними чуваками потягнув мене гуляти в "гарний центр", а виявилося (потім! вдень!!!), що то було трохи кладовище, тепер трепітний батечко двох тендітних дівчаток з налагодженим міжособовим контактом. Я не бачила його хтозна скільки часу, ми сказали одне одному всього пару речень, але звідкись у мене всередині розквітло взаєморозуміння і якась дивна вдячність, що він пустив мене у світ своєї родини. Брутальний Денис, який любив на "заморочки" відповідати часом грубо і жорстко переводити тему, тепер цьомає поранену колінку і терпляче пояснює, чого хто плаче і як зарадити. Мені здається тепер, що я нічого не знала про цих людей раніше. Я не можу передати через монітор, яка я щаслива познайомитися з ними тепер.

Ми тільки починаємо пробувати дружити через призму батьківства, через спільні родинні події. Вчимося довіряти одне одному під час взаємного догляду за дітьми десь "не вдома". Поки що ми спробували тільки двічі, а мене досі переповнює почуття захвату, розуміння і якоїсь вселенської єдності, моя голова досі п'яна від почуттів і шукає нових причин зустрітися.